У Збройних Силах України служать приблизно 62 062 жінки. Анастаcія Муцей – одна з жінок, які воюють на фронті в Україні. На початку повномасштабного вторгнення вона вирішила залишитися та захищати Україну від росіян. Вступила до Інтернаціонального легіону, вивчила ази допомоги пораненим на фронті, пішла на поле бою. "Коли евакуюють пораненого, тебе не беруть до ланки евакуації, а ти виносиш усю зброю, усе, що скинули солдати. Тут немає нерівності. І кожен розуміє, що ти слабша від того чи іншого солдата американської армії, але водночас ти на силі волі та духу виконуєш повністю ті ж самі завдання, як і кожен солдат", - говорить в інтерв'ю Ukrayina.pl.
Як пригадуєте початок повномасштабного вторгнення?
Початок повномасштабного вторгнення я зустріла у Києві. Чесно кажучи, я була однією з цивільних людей, які не вірили, що почалася війна. Мій хлопець розбудив мене о четвертій ночі та сказав, що почалося, за вікном вибухи. Я відповіла, що це може бути звук трамвая, поки дійсно не почула вибухи. Тоді я зрозуміла, що почалося повномасштабне вторгнення. Одразу почала аналізувати план дій та що ми можемо робити. Моя сестра живе у Голландії, хотіла нас евакуювати, однак я не хотіла цього робити.
Як ви потрапили на фронт?
Моє знайомство з мілітарною спільнотою почалося з відбором до Бригади спеціального призначення "Азов". Я пішла туди добровільно, не мала підготовки, не вміла стріляти, особливої фізичної підготовки у мене теж не було. Але на силі духу я цей відбір пройшла. У Києві під час повномасштабного вторгнення я не могла мобілізуватися, мені не було 25 років, не могла служити за контрактом і моя вища освіта ще незакінчена. Я не розчарувалася, поїхала до Харкова і там змогла мобілізуватися до Інтернаціонального легіону.
Хто служить в Інтернаціональному легіоні та які їхні настрої?
В Інтернаціональному легіоні служать люди, мабуть, з усіх країн світу. Найбільше я зустрічалася з бійцями з Фінляндії, Америки, Польщі, Британії, Бразилії, з різних країн світу. Бійці приїжджають з мотивацією, вони борються за демократію та проти російського фашизму. Вони відстоюють ідеї вільного світу, який у майбутньому може бути без війни.
Ви військова медикиня, як вчилися медицини?
На цей час я стою на посаді "стрілець-санітар", тобто я бойовий медик групи, яка виходить на бойове завдання. Виходжу разом з хлопцями на завдання та виконую їх, а якщо є поранений, я надаю першу домедичну допомогу. Медицині я навчалася в Інтернаціональному легіоні. Дякуючи їм, я навчилася від нуля до переливання крові. Тобто людина, яка зовсім не зналася у медицині, вивчила за три місяці основну базу, що дозволяє надавати допомогу пораненому на полі бою.
Який бій був найважчим?
Найважчим був штурм посадки біля Андріївки, на який ми висунулися ще зранку. Ми йшли дуже довго, трохи заблукали, хоч і дивилися на мапи. Десь о другій годині ночі почався бій. До цього посадку обстріляли артилерією, тобто нам треба було її "зачистити", але через те, що нас почали "крити" з усіх сторін артилерією і дронами, ми сиділи близько п’яти годин під голим небом, чого взагалі у жодній тактичній книжці ви не побачите. Після чого усі були поранені, я також. Думала у той момент, що ми не виберемося звідти, але наступного дня прийшла група, яка нас замінила. Вони мали прийти через декілька годин, але прибули через дванадцять. У нас не було ні їжі, ні води. Цей бій мені запам’ятався як найважчий.
Яке, на ваш погляд, відношення до жінок у війську?
Можу говорити лише про свій Інтернаціональний легіон. Тут до тебе ставляться не як до жінки, а як до солдата. Ти виконуєш тут всі завдання, а може навіть більше. До прикладу, коли евакуюють пораненого, тебе не беруть до ланки евакуації, а ти виносиш усю зброю, усе, що скинули солдати. Тут немає нерівності. І кожен розуміє, що ти слабша від того чи іншого солдата американської армії, але водночас ти на силі волі та духу виконуєш повністю ті ж самі завдання, як і кожен солдат.
Чи зіштовхнулися ви з сексизмом коли-небудь в армії?
Особисто я не стикалася зі сексизмом в армії. Проте я чула дуже багато історій про те, наскільки важко дівчатам в армії та я розумію, що це потрібно змінювати повністю разом з усією системою. Аби жінку нарешті почали сприймати як солдата, що вона, у першу чергу, боєць. І аби це не було так, що бійці приїхали зі завдань, а вона одна стоїть на кухні та готує усім їжу. Жінка - такий самий солдат, з такими ж фізичними та ментальними проблемами, як і всі інші.
Якими бачите настрої цивільних зараз?
Цивільні для мене поділяються на дві групи. Волонтери, які неймовірно допомагають мені і я просто не знаю, що я б робила без них. Вони роблять усе можливе і неможливе, щоб допомогти солдатам. З іншого боку я бачу людей, яким давно байдуже на війну і вони давно забули, що війна взагалі є. Але, якщо люди не прокинуться, війна прийде й у Київ, у Львів та усі інші мирні міста. Ми закінчуємося, нас стає все менше, поранених все більше, а боєздатних все менше. Фронт буде рухатися у тому напрямку, у якому є такі настрої цивільних.
Коли ви в Україні та усвідомлюєте, що довкола війна, ви починаєте робити хоча б щось. Наприклад, окопні свічки, вони дуже допомагають солдатам. Коли ви на відстані, можете випадати з реальності. У нас адаптивна психіка і навіть мені, коли була на лікуванні, в який момент подумала, що не хочу повертатися на війну. Як тільки я приїхала на фронт, то зрозуміла, що це взагалі дурні думки та війна триває.
Які ви маєте надії на майбутнє?
Це питання сумнівне. Я ніби маю плани, знаю, що буду робити у майбутньому. Однак воно настільки хмарне, що це майбутнє зникає перед кожним заходом у БТР перед завданням. Ти не знаєш, чи ти повернешся живий, чи ні. Перше та найголовніше - це перемога, сподіваюся, що так є для кожного українця. Як би важко нам не було, як би нас не деморалізували західні ЗМІ, які розповідають як у нас все погано, я думаю, що ми витримаємо. Ми витримали початок повномасштабного вторгнення, коли ми відбивали росіян мало не палицями. Потрібно повернути відповідний дух.
