У цивільному житі Олексій Ковалевський був телеоператором. Після повномасштабного вторгнення свої операторські навички військовослужбовець акумулював в нову для себе сферу - оператора БпЛА. Про роль дронів у сучасній війні та довгу реабілітацію після важкого поранення Олексій Ковалевський розповів журналістам Ukrayina.pl.
"На нас завжди полюють російські розвідники. Оператор БпЛА щодня ризикує життям"
Ви все життя працювали телеоператором. Коли вирішили змінити камеру на автомат і піти на фронт?
На початку повномасштабного вторгнення, 25 лютого, я пішов у військкомат. Через два дні нас вже відправили на Бахмут. Я не служив в армії, досвіду військового теж не було. Втім, з 2014 року я їздив на фронт як військовий оператор. Тому, завдяки своїй телевізійній професії я мав уявлення про бойові дії. У 2022-му ворог прийшов в мою країну. Почалась повномасштабна війна. Це моя країна, я її люблю, тому я пішов.
Ви вже мали уявлення про те, як виглядає фронт, їздячи туди як оператор. Чи розуміли ви тоді, у 2022-му, що повномасштабне вторгнення триватиме так довго?
Якщо чесно я на той період не думав, що ця війна так затягнеться. Я думав, що якщо така черга до військкоматів, стільки людей хоче стати на захист Батьківщини, то ми швидко відженемо ворога. Однак, як бачимо, вже йде третій рік повномасштабного вторгнення. Втім, я військовий, я взяв відповідальність боронити цю країну. Спочатку я опанував мінометну техніку, пізніше мене перевели у розвідку. Мій обов’язок - бути на фронті.
Ви спочатку були піхотинцем, а як стали оператором БпЛА?
Керівництво дізналось, що я у цивільному житті працював оператором, вмію знімати на дрони. Відповідно було прийнято рішення перевести мене у розвідку.
До початку повномасштабного вторгнення, військової спеціальності оператор БпЛА, як такої не було. Можете пояснити, що входить у ваші обов’язки?
До прикладу візьмемо Ізюмський напрямок, де я був під час звільнення Ізюма. Іде піхота і ми разом з ними. Першим летить дрон, ми розвідуємо обстановку на полі бою. Робимо все, щоб зберегти піхоті життя. Ми завжди їх супроводжуємо. Ми - їх очі. Якщо брати інші напрямки, то оператор дрона так само, завжди знаходиться на нулі.
Оператор постійно в небезпеці, адже для ворога - це ціль номер один. На нас завжди полюють російські розвідники. Під час обстрілу піхота може сховатись, а нам треба в цей час знайти звідки йдуть постріли, дати точні координати та щоб наша артилерія в по них відпрацювала. Так, в нас є камуфляжі, ми теж стараємося ховатись, але це все одно постійна небезпека. Ми так само, якщо знаходимо їх ворожу точку базування операторів БпЛА, одразу по ній цілимось. Без оператора дрона - військові, як сліпі кошенята.
Коли ви їздили на фронт, до початку повномасштабного вторгнення, чи використовували військові тоді дрони?
До 2022, коли їздив на фронт у ролі телеоператора, безпілотники так не використовувались активно. Не було самих БпЛА, так само і кваліфікованих спеціалістів не було. Тому це ось за останні роки так розвинувся цей напрямок.
Зараз теж, я вважаю, що не вистачає дронів та спеціалістів. Люди зараз менше донатять, особливо на дрони. А їх завжди бракує.
Оператор дрона постійно має бути в небі. У ворога дуже сильні РЕБи. Дрони - це розхідний матеріал. Тому безпілотники - це одна з головних потреб на сьогодні. Повторюсь, у сучасній війні, дрони - це очі армії. Пташка побачила, що їде танк, ми передаємо по рації цю інформацію, далі справа за артилерією.
"Уламок перебив нервову систему": Олексій Ковалевський про тяжку реабілітацію після поранення
Понад рік тому ви отримали важке поранення. Близько чотирьох місяців ви взагалі не рухались. Як зараз ваш стан?
Мене поранили під Бахмутом. Проводили розвідку, але почався мінометний обстріл. Мені прилетіло в шию. Уламок пройшов через хребет та перебив нервову систему, спинний мозок. Я лежав дуже довго в лікарні. Майже 4 місяці я був паралізований. В мене працювала лише голова. Дружина знайшла реабілітаційний приватний центр і там вже мене поставили на ноги. Я почав рухатися. Понад рік тривала моя реабілітація. Зараз я вже ось плаваю.
Ви чотири місяці не рухались зовсім, що допомагало тоді триматись?
Тоді думки лікарів розділились. Одні говорили, що я не встану, інші говорили, що все буде добре. Я мріяв про одне - почати рухатись. Я відчував, що я маю це зробити. Мене підтримувала моя родина. Вони були моєю мотивацією. Пізніше вже мені зізнавались лікарі, що дивились на мій знімок і дивувались, як я ходжу. Тому тут велика роль також у тому, як себе налаштувати.
Чи ви пам’ятаєте свій перший рух після поранення?
Мій перший рух я дуже добре пам’ятаю. Я хотів поворухнути великим пальцем на руці і в мене вийшло. Тоді я закричав від щастя. Рука не підіймалась, але палець був рухливим. Тоді з’явилось ще більше надії. Я хотів, щоб моя права рука дотягувалась до обличчя, щоб банально вміти почухатись. Бо насправді, коли перебита нервова система, це все по іншому відчувається.
Ваша реабілітація триває понад рік у приватному закладі. Як взагалі зараз із цим на державному рівні? З вами працювали також психологи?
В нас не вистачає кваліфікованих психологів. Це проблема для військових. З п’яти спеціалістів, які до мене приходили, конструктивна допомога була лише від одного.
Фізична реабілітація залежить від виду поранень, від ступеня важкості. В державному закладі, коли я перебував, зі мною займались лише годину, бо військових багато, а спеціалістів бракує. У приватному центрі я проводив по 6-7 годин на реабілітації. Мені пощастило, що дружина знайшла цей центр. Далі я познайомився з волонтерами, які допомагають мені додатково у тренажерній залі. Вони займаються адаптацією військових у цивільному житті.
Думаю, ви чули таку думку у суспільстві, що цивільні не знають, як правильно себе вести із військовослужбовцями, які повертаються з фронту, які мають тяжкі поранення, інвалідність. Чи поділяєте ви цю думку?
Цивільні не готові до такої кількості людей з інвалідністю. Більшість не знає як себе вести і просто опускають очі. Найгірше для людини з інвалідністю - це жалість. Так, ви можете запропонувати допомогу, але без жалісливих слів. Поранений військовий - це далі бойова одиниця. Пройшовши військовий фронт, він зараз потрапив в новий етап свого життя, який морально в чомусь ще важчий. Це треба розуміти.
Поранення - не вирок: "Хочу стати військовим психологом"
Ви зараз опанували нову для себе професію, викладаєте у навчальному закладі. Чому вирішили так кардинально піти в нову сферу для себе?
Я за фахом кінотелеоператор, є членом Спілки фотохудожників України. І в принципі я настільки любив свою професію, що навіть не думав колись її змінювати. Так, були думки, що після 50, коли буду не таким активним, можна було б якось передати свої знання іншим. Втім глобально ніколи про це не думав. Зараз я знімати поки не можу. З’явилась можливість викладати історію фотографії в коледжі технології та дизайну. Зараз мені це подобається. Я вступив навіть в аспірантуру, щоб мати науковий ступінь.
Втім я не полишаю думки, що повернусь до телеоператорської діяльності. Також я зараз готуюсь до вступу на психолога.
Ви хочете стати психологом?
Хочу стати саме військовим психологом. Розумієте, війна триває і з фронту повертається багато хлопців та дівчат, а кваліфікованих спеціалістів справді мало. Військовий довіриться більше військовому, який пройшов такий же шлях. Я вірю, що зможу їм допомогти.
Що ви можете порадити військовим, які отримали важке поранення, які так само проходять тяжку реабілітацію?
Не втрачати себе. Не думати про те, що ваше життя закінчено, що краще не буде. Можливості є завжди і треба їх шукати. Маленькими кроками до великої перемоги. Треба вірити в себе, своє життя, своє майбутнє. Є варіанти зажди. Навіть, якщо ви залишитесь з інвалідністю, треба продовжувати жити. Шукати нові цілі, будувати плани і рухатись.
