"Ми не готуємо дітей до окопів, але вони повинні мати певні навички": Пилип Духлій про війну, дрони та школу

Marta Radio
Пилип Духлій - підприємець, директор школи, психолог та ветеран війни. Після початку повномасштабного вторгнення він приєднався до лав ЗСУ, а після поранення повернувся до цивільного життя та є директором школи Brobots. Про урок зі складання дронів, майбутнє української школи та про контраст після повернення з фронту - читайте у матеріалі Ukrayina.pl.

Чому Ви вирішили відкрити свою школу?

У нас спочатку були гуртки техніки у Броварах. Згодом ми зрозуміли, що ми виросли з цього, і потрібно робити щось більше. Тому вирішили відкрити школу у Києві. 

Ваша школа скерована на більш технічний, інформативний напрямок. Нещодавно до предметів додався також той, на якому діти вчаться власноруч майструвати дрони. Як відбувається цей процес?

Спочатку діти вчаться літати на симуляторах. Пульти ми підключаємо до комп'ютера, там є програма, за допомогою якої симулюється політ. Керувати ними набагато складніше ніж звичайними дронами, адже такі, як ми робимо, не тримає себе в повітрі самостійно. Згодом ми закуповуємо комплектувальні частини й діти починають збирати кожен власний дрон. Вчаться як паяти, як правильно збирати, що до чого під'єднувати.  А після цього вони починають літати на своїх дронах, тренуватись.

Ці дрони згодом передаєте на ЗСУ?

Не передаємо. Ми не можемо злучати дітей до роботи на фронт. Діти по-різному сприймають цей предмет. Комусь подобається, а комусь так собі. Це діти, в них різні вподобання.

Міністр освіти Оксен Лісовий запропонував, щоб у рамках предмета "Захист Вітчизни" старшокласники вчились збирати FPV-дрони. Як Вам така ініціатива?

Наш північний сусід не факт, що розвалиться. Він буде завжди, тому ми постійно повинні бути готові до відсічі, до війни та знати військову справу.

Це не про те, що діти підуть на фронт. Це про те, що якщо Росія знову нападе, вони будуть готові до війни. Діти коли виростуть, матимуть певні навички й це їм дуже сильно допоможе. Ніхто не буде питати в момент нападу чи готові вони захищати, чи не готові. Тому це добре з погляду перспективи, але звичайно що, ми не готуємо дітей до окопів зразу після закінчення школи. 

Яке зараз значення мають дрони на війні?

Це один з основних засобів ураження ворожої техніки й піхоти. Без них нам було б дуже важко, тому що є певний снарядний голос голод стосовно мінометів. і тому дрони виконують роботу, яку повинна була виконувати артилерія. Ну і плюс, в них є певна специфіка виконання завдань, які не можуть виконувати снаряди. Це точність ураження. 

Якою Ви бачите українську школу у майбутньому?

Перш за все, потрібно, щоб у класі було не більше 15 дітей. 30 - це забагато, тоді складно приділити увагу всім дітям.

Зарплати вчителів повинні також змінитись. Треба розвантажити школи від макулатурної роботи, тобто заповнення всіляких журналів, документів. Повинна існувати повага до вчителя, він має бути впевнений в собі, має відстоювати власні кордони. А коли він отримує копійки за таку важку роботу, то звідки візьметься та впевненість в собі?

Я вважаю, що школа має долучатися до виховання дітей. Сучасне життя вимагає так багато всього знати від дитини, щоб бути сучасним актуальним громадянином власної країни. Це і знання побутові: як їжу приготувати, як щось поремонтувати. Також важливим аспектом є основа психологічних знань і розуміння власних емоцій. Дитина має знати, що таке правильне харчування, що таке здоровий спосіб життя, як себе лікувати, чим вірус відрізняється від бактерій. Що таке культура, який у культури зв'язок з історією, що таке місцева влада, як ту ж саму скаргу написати правильно. Якщо ми не говоримо про академічні предмети, а просто про життєві, то їх є великий спектр. Насправді це достатньо неефективно, коли один дорослий вчить одну чи там дві дитини. Набагато ефективніше, коли цим займається професіонал. Наприклад, нутриціолог чи дієтолог, який фахово, професійно розкаже 15 дітям, як правильно харчуватись. Я вважаю, що ми підійшли до того, що батьків треба розвантажувати. Звичайно, тут підвищуються стандарти й вимоги до школи.

Ви мобілізувались на початку повномасштабного вторгнення. До фронту ви були директором школи, психологом. Як згадуєте перші дні у війську?

 Я бачив розгубленість, нерозуміння що робити. Готували нас дуже швидко. Якщо зараз на це йде місяць-два, щось там з людьми роблять, вчать стріляти й так далі, то в нас це було так-сяк. До того ж спочатку було два тижні навчання у навчальній частині, то там навчали одному. У бойовій частині вже навчали зовсім іншому. Ці навчання між собою ніяк не перетинались. Спочатку мене вчили як розвідникам бути, а потім мене не призначили особою, яка обслуговує міномети. Це дуже різні взагалі напрямки.

Ми багато чому вчилися вже на фронті. Мінометів в нас не було. Ми ставили палку, шини й уявляли що це міномет. Так і відточували певний алгоритм стрільби, а справжні міномети вже побачили на фронті. 

Ви отримали поранення і повернулись до цивільного життя. Як виглядав цей контраст?

Перші два місяці були дуже важкі, тому процес повернення до цивільного життя - це процес, коли людина має усвідомити, що вона вже цивільна. Ти повертаєшся з війни, ти за статусом цивільний, але за фактом ти продовжуєш себе відчувати військовим. Тому є певна прірва між військовими, які повертаються, і цивільними.  В тилу ти бачиш людей, які спокійно в ресторанах сидять і все інше. А ти ще якісь кілька тижнів тому сидів у бліндажі й 24/7 слухав, як по тобі стріляють, вибухи навколо. Після адаптації людина стає трішки категоричнішою, різкішою, можливо агресивнішою. Я думаю це все індивідуально.

Що держава повинна зробити, щоб полегшити цю адаптацію?

Для початку держава повинна виконати те, що вона зобов'язана. Найбільше дратує людей, які повертаються пораненими те, що вони не можуть отримати те, що їм має держава дати по закону. На приклад, оформлення посвідчення Учасника бойових дій. Я досі собі його виробити не можу.

Оформлення пенсії, виплат, інвалідності - на це йде дуже-дуже багато сил ветеранів. Виходить, після того, як ти звільнився, або після того, як ти став пораненим ти вже не потрібен державі. Ніхто не спитає: як ти, що ти.

Я, як психолог, який працює з ветеранами, можу сказати, що нічого їм надзвичайного не треба. Дайте їм тільки те, що вони мають за законом. Не вимагайте в них десятки документів, щоб отримати ще з десяток. Це беззмістовна бюрократія.

ПОПУЛЯРНІ
ОСТАННІ