Олег Сливар родом з Дрогобича, що на Львівщині. Перед початком повномасштабного вторгнення, його захопленням були народні танці, якими він займався 12 років. У 2018 році наш співрозмовник вирішив пройти строкову службу в армії, а після неї підписав контракт. На початку Великої війни Олег шукав способи, як потрапити у бойову бригаду, адже хотів виконувати завдання на передовій.
"Повномасштабне вторгнення я зустрів не в бойовій частині. До кінця літа я шукав різні варіанти, щоб перевестися в бригаду, яка виконує бойові завдання або щоб мене розподілили за призначенням. Мені не вдавалося це зробити через те, що тоді був великий наплив людей і просто не було місця", - пригадує військовослужбовець.
Однак, згодом місце для вмотивованого бійця таки знайшлось. Його було направлено у Донецьку область, де, зокрема, він брав участь у звільненні Лиману, а згодом був перенаправлений у бік Горлівки.
За крок від смерті. "Від втрати крові зупинилось серце"
Під час виконання одного з завдань, Олег та інші військовослужбовці потрапили під щільний мінометний обстріл. Внаслідок цього він отримав численні осколкові поранення. Найбільше постраждали права та ліва кінцівки, через що евакуація з поля бою була важкою.
"По приїзду у стабілізаційний пункт лікарі почали рятувати мені праву ногу. Через велику втрату крові та інші фактори у мене зупинилось серце. Лікарі полишили ногу і почали працювати з серцем", - розповідає Олег Сливар у розмові з Ukrayina.pl. Впродовж 30-ти хвилин пораненому бійцю робили масаж серця.
По протоколу вони мали 10 хвилин робити це і зупинитися. Але вони напевно бачили, що я борюся за життя і тому вони так довго стимулювали серце. Вони його все ж таки запустили на 30-й хвилині
Олег каже, що мав щастя потрапити у руки до таких лікарів, які у пункті неподалік бойових дій, до останнього боролись за його життя.
"Я прокинувся, а мама плаче. Я не розумів чому"
Військовослужбовець два дні після відновлення роботи серця та ампутації ноги провів у комі. Прокинувшись у лікарні, він не розумів, що відбулось і чому біля його ліжка плаче мама.
"Я не знав, що в мене немає ноги, через те, що я її відчував. Це були фантомні болі. Дивлюсь, в мене чомусь серце перемотане. Я думав, що в мене просто з серцем щось сталося і все. Мама починає плакати, а я так і не розумію чого вона плаче. Я сказав мамі, щоб вона вийшла з палати, бо я не люблю, коли вона плаче. А вона починає ще більше плакати. І тоді я хочу разом з нею вийти, відкриваю ковдру і бачу, що немає кінцівки", - розповідає Олег.
Певний час, як згадує наш співрозмовник, він перебував у пригніченому стані. За його словами, він не розумів, як можна далі жити без однієї кінцівки. Однак згодом, він дізнався, що з протезом можна "жити своїм життям": ходити, стрибати й танцювати, і це його змотивувало.
"Я мріяв пройтися і закурити. Це були неперевершені відчуття"
Після подачі заявки на протезування, Олегу довелося чекати ще пів року, адже кістка на нозі почала відростати й знадобилась операція. "Коли я одягнув перший раз протез і побачив, що в мене на ногах пара взуття - це були такі емоції, які важко описати", - згадує наш співрозмовник.
Увесь час до отримання протеза військовий мріяв про одне: пройтися вулицею і закурити.
Фізично цього я не міг зробити, бо як ти йдеш на милицях, ти тримаєшся за них руками. У мене було бажання: взяти в одну руку каву, в іншу - сигарету і йти. Коли це мені нарешті вдалось, це були неперевершені відчуття
Повернення на сцену після поранення. "Я пообіцяв, що колись станцюю гопака"
У ансамблі "Верховинка", у якому Олег займався танцями, про свого вихованця не забували. На підтримку бійця був організований концерт, на якому збиралися кошти на протезування. На виступ, не повідомляючи заздалегідь, прийшов також і наш співрозмовник.
"Вони не знали, що я сиджу в залі. Наприкінці концерту я вийшов на сцену і пообіцяв, що як тільки я отримаю електронне коліно, я знову станцюю з ними гопак", - розповідає він.
Згодом йому запропонували станцювати, однак, не гопак, а іншу композицію. Олег з радістю погодився, і почав ходити на репетиції. У цей же ж час він брав участь у відборі на "Ігри Нескорених", тому частину з них він пропустив. Під загрозою могла бути й участь у самому танці, однак, зірки зійшлись і виступити таки вдалось.
Відео, де військовий на протезі танцює, облетіло усю мережу.
Емоції, як згадує, були незвичні. "Ти бачиш, як люди тобі дякують і тебе підтримують. Це дає наснаги якоїсь і хочеться продовжувати рухатись далі", - каже Олег Сливар. Він наголошує, що обіцяний гопак, глядачі рано чи пізно, але побачать.
Подорож до Антарктиди. "Де Львів, а де Антарктида?"
Наш співрозмовник, як зізнався сам, любить нові пригоди та не може всидіти на місці. Одним із прикладів цього є подорож до Антарктиди. Як пригадує, рішення щодо цієї поїздки прийняв спонтанно.
Під час одного з візитів у центрі Superhumans у Львові, де хлопцю встановлювали протез, журналісти запропонували Олегу відвідати Антарктиду. Спочатку ці слова здались жартом.
Я кажу: Андрій, ти що смієшся з мене? Де Львів, а де Антарктида? Не смійся з мене. А він відповів, що це серйозно. Ну і я погодився
Дорога до малозвіданого місця була довгою: спочатку до Польщі, далі Німеччина, літак до Аргентини, згодом ще один політ на південь країни, три дні яхтою - і за обрієм з'явилась таємнича Антарктида. "18 днів ми там були. Емоції зашкалювали, хочу повернутись", - розповідає мандрівник.
На цьому цікаві історії у нашого співрозмовника не закінчились. На відкритті реабілітаційного центру у Львові, Олег Сливар спустився з третього поверху будівлі до першої дами Олени Зеленської.
Це мало показати, що у нашому житті немає нічого неможливого, що люди, не дивлячись на травми, можуть продовжувати активно жити. Це був заклик до людей які втратили кінцівки, захищаючи нашу країну, що не потрібно здаватися
