Єлизавета Секретаренко є уродженкою Донбасу. Вона народилась у місті Зугрес, яке розташоване неподалік Іловайська. Влітку 2014 року її рідне місто окупували російські війська, тому дівчина разом із батьками виїхала у Дружківку, між Краматорськом та Костянтинівкою. У цій місцевості проживали її бабуся та дідусь, і росіяни також намагались встановити нею контроль, однак українські військові звільнили місто у липні 2014 року.
"Власне, там я і закінчила 10 та 11 клас, хоча їхали з Зугреса ми без шкільних речей та тільки з літнім одягом. Через те, що я не застала звільнення міста і бойових дій у Дружківці, це місто завжди асоціювалось у мене із повним спокоєм і тилом. Проте зараз відчуття там зовсім інші", - розповідає Єлизавета у розмові з Ukrayina.pl.
Рідне місто нашої розмовниці надалі перебуває під окупацією. Тому, вона навідується до своїх рідних у Дружківку. Як виглядає ситуація в містечку на Донбасі та які настрої у місцевих Єлизавета розповіла у розмові з Ukrayina.pl.
Як зараз там виглядає ситуація у Дружківці? Скільки людей залишилось?
Конкретних цифр щодо актуальної кількості населення міста у мене немає. Проте на вулицях дуже рідко можна почути дитячий сміх та побачити молодь. Складається враження, що у місті залишились лише люди похилого віку та військові. Дружківка максимально адаптувалась під умови війни, тож деякі великі супермаркети припинили свою роботу, але відкрились заклади, де можна швидко щось перекусити й рушити далі. Майже всі скляні двері та вікна магазинів у місті заклеєні скотчем та фанерою, але на них промовисто залишається напис "ми працюємо".
Станом на сьогодні в місті працює багато магазинів та кафе, дефіциту продуктів чи товарів немає. Є аптеки, банкомати, паспортний стіл та ЦНАП. Працює місцева лікарня. Однак поновлення документів, або отримання закордонних паспортів — місцевий біль. Адже для того, щоб отримати ці послуги, люди вишукуються у черги тільки-но закінчується комендантська година — о 5 ранку.
Які настрої у людей?
Складається враження, що усі розмови у місті про війну. Розмови, які можна уловити, проходячи повз людей, стосуються здебільшого саме стану здоров?я і новин. У місті протягом майже року не було газу та води. Тоді у місті з?явились громадські свердловини. Люди користувались велосипедами, щоб довозити воду додому та забезпечувати свої базові потреби. Проте зараз ситуація з електро- газо- та водопостачанням налагоджена. Все працює.
Як люди живуть під постійними обстрілами?
Відчуття в місті, що недалеко від фронту, дуже відрізняються від, наприклад, столиці. Повітряна тривога в Дружківці лунає настільки часто, що люди, на жаль, не дуже активно на неї реагують. Певно навіть можна сказати, що не звертають на неї уваги. У місті є мобільні укриття біля місць імовірного скупчення людей, наприклад, біля зупинок. Але особисто я не бачила жодного випадку їх використання. Проте, як і в безлічі інших українських міст, у Дружківці намагаються захистити важливі речі у своїх домівках. Перший і, певно, найочевидніший лайфхак — заклеїти вікна скотчем. Робити це треба по правильній технології, залишаючи невеликі пробіли між смужками скоту, аби у випадку розбиття скла, його частини не розлетілись по квартирі. Також мої бабуся та дідусь завісили вікна у кімнатах щільними ковдрами. Мета така ж — захиститись від осколків. Тому у квартирі тепер здебільшого темно, а також прибрані усі світлині у рамках.
Чому люди не хочуть виїжджати?
Їхати з рідного міста важко. Особливо, якщо ти прожив там 60 років. Власне це головний аргумент багатьох дружківчан, які досі залишаються у місті. Майно, квартири, будинки, комфорт, спогади. Власне це все також можна записати в перелік того, що грає основну роль. Пенсіонерам важко і, що найголовніше, страшно починати все з нуля, навіть маючи впевненість, що рідні допоможуть і будуть поруч.
Дружківка знаходиться неподалік т.о Бахмуту і Покровська, за який йдуть бої. Чи місто якось готується до того, що росіяни можуть знов спробувати окупувати її?
Коли я була у Дружківці у серпні 2024 року побачила, що сімейних альбомів вдома більше немає. Усі найцінніші речі тепер сховані у гаражах та погреби. Люди заправляють авто і запасаються їжею. Мої бабуся з дідусем розповіли, що купили мішок картоплі та цибулі про всяк випадок, а також перенесли кілька ковдр у підвал.
Як виглядає дорога з Києва до Дружківки? Чим і як туди добратись?
З Києва до Дружківки можна дістатись автомобілем та потягом. Але потяги зараз до Дружківки не їздять і найближчий населений пункт, де вони зупиняються — це Краматорськ. Він є кінцевою станцією.
Краматорський вокзал - це особливе та водночас трагічне місце. Що можеш про нього розповісти?
Краматорський вокзал — місце надій і розпачу. Все це чітко відчувається там, тільки-но потяг прибуває до станції. Влітку біля потяга чатують десятки військових з квітами, а з вагонів буквально зістрибують дівчата у строкатих сукнях. Обійми та сльози — це перше, що бачить кожна людина, яка приїжджає нині на вокзал у Краматорську. Їхати з цього міста набагато важче. У вагоні чутно схлипування. Військові близько підходять до вікон та тримають долоні, торкаючись коханих через скло. Деякі з них продовжують бігти за потягом, коли той рушає. На вокзалі досі можна побачити дитячі іграшки у знак пам'яті за загиблими 8 квітня 2022 року. Тоді на евакуаційний потяг чекали тисячі людей, 61 з них — загинули, серед них і діти. Тепер на вокзалі встановлено мобільне укриття.
Які твої особисті відчуття від цієї поїздки?
Вперше з початку повномасштабного російського вторгнення я поїхала у Дружківку влітку 2023 року. Вже тоді там часто було чутно звуки вибухів, проте у місті стояли цілі авто, як я кажу "тільки-но зі зборів". Зараз ситуація інша. За 4 дні у місці я не побачила жодної повністю цілої військової автівки або автомобіля, яке використовується під ці потреби. У повітрі дійсно відчувається напруга і небезпека. Однак думаю місцеві не дуже розділяють зі мною ці враження.
Дружківка знаходиться за 20–25 кілометрів від лінії фронту. Там чути вибухи та звуки боїв. Чутно й тоді, коли ворог обстрілює сусідні Костянтинівку та Краматорськ. Місцеві вже не звертають уваги на ці звуки й чітко розрізняють, де був вихід, а де приліт. Якщо чутно, що вибух далеко, люди просто продовжують йти по своїх справах. На жаль чи на щастя, люди адаптувались.
Можу поділитись історією з нещодавніх літніх шашликів у Дружківці. Раніше ми родиною йшли до річки для того, аби влаштовувати пікнік. Проте тепер це все перенеслося у двір багатоквартирних будинків, щоб не залишатись протягом тривалого часу далеко від дому. Люди смажать м'ясо й овочі у дворі під віддалені звуки вибухів, а після — швиденько йдуть на обід у квартиру. Це теплі моменти з присмаком мирного життя, проте з чітким усвідомленням, що небезпека поруч.
