Через це село, що на північ від столиці, проходить один з найкоротших шляхів до Києва. Через затоплення окупанти не змогли пройти його. І тому їх шлях до столиці був триваліший, що своєю чергою додатково виснажило вороже військо.
"Аби зупинити просування окупантів, спершу зруйнували міст через річку Ірпінь у селі Демидів, — розповідає староста Демидова Олександр Мельниченко. — Також у нас є насосна станція, на якій спеціально підняли шлюзи, затопили річкову долину, щоб російські танки не змогли рухатися далі. Рівень води мав досягти пів метра. Оскільки в нас болотиста місцевість, то цього було б достатньо, щоб техніка застрягла. З іншого боку, такий рівень води не завдав би значної шкоди селу. Але 27 лютого через російські обстріли було пошкоджено дамбу. І вода з Київського водосховища стала затоплювати нас. Рівень зростав поступово — щодня на 30 — 50 сантиметрів. Вода піднялася на 10 метрів".
Сьогодні мешканці населеного пункту з усіх сил намагаються ліквідувати наслідки затоплення. Місцеві волонтери разом з рятувальниками відкачують воду з будинків і дворів.
"Проблема в нестачі пального, яке нині важко купити, — розповідає Олександр Мельниченко. — Щодня нам потрібно 200 літрів дизелю та 100 літрів бензину. Також селу потрібна гуманітарна допомога, продукти харчування".
Ускладнює ситуацію і руйнація електричної підстанції, адже без неї не можна увімкнути потужні насоси, які перекачуватимуть воду з річки Ірпінь у Київське водосховище. Поки що в окремих місцях рівень води сягає 7 — 8 метрів. Частину людей відселили, але є такі, що досі залишаються у затоплених будинках, які не хочуть покидати.
Село Демидів 38 днів було в окупації з 24 лютого. Снайпери вбили шістьох місцевих жителів. Розстрілювали просто так — без жодних причин.
"Окупанти розграбували місцеві магазини, — пригадує пан Олександр. — А допомогу наших волонтерів майже не допускали. На щастя, у селі всі мали якісь запаси, ми виживали завдяки картоплі, квашеним огіркам, салу в банках. Готували їжу на вогнищах. У кого ще збереглася піч, то там пекли хліб. Люди всі об’єдналися як одна родина, ділилися всім, що мали".
Зізнається, коли вперше після окупації потрапив у магазин, то було важко передати радість від простого огляду звичайних продуктів.
"А коли чув, як люди обурюються, чому ковбаса першого сорту, а не вищого, чому немає вибору, хотілося їм запропонувати пожити так, як ми, щоб вони зрозуміли цінність їжі, — пригадує Олександр. — Втім, пережити таке не побажаю нікому".
