У селі Мохнатин на Чернігівщині росіяни, які проїжджали колоною центральною вулицею, впритул розстріляли трьох юнаків. Окупанти забрали життя у 17-річних братів-близнюків Євгена й Богдана Самодіїв та їхнього 18-річного друга Валентина Якимчука. Побачивши окупантів, студенти підняли руки, аби ті зрозуміли, що перед ними цивільні та беззбройні. Проте військових рф це не зупинило.
"Мої сини разом прийшли у цей світ і разом покинули його, — зі сльозами на очах каже мати вбитих Оксана Самодій. — Протягом свого життя вони майже ніколи не розлучались... Бодя та Женя навчалися на третьому курсі Чернігівського професійного ліцею ?5. Після 24 лютого повернулися з міста до села. Думали, що тут безпечніше...
Бойових дій у Мохнатині не було, російські війська проїжджали нашими вулицями транзитом. Зупинялися за 5 кілометрів від нас і гатили по околицях. Ми тільки спостерігали, як літають "Гради" та "Смерчі" на Чернігів".
14 березня, пригадує співрозмовниця, Богдан та Євген понесли дещо з продуктів односельчанам. За компанію пішов і їхній друг Валентин. Потім хлопці вирішили навідатися до ще одного товариша, але — не дійшли.
"Вони, мабуть, навіть не зрозуміли, що наближається небезпека. Адже російська техніка виїхала з-за крутого повороту, — каже мати. — Їхав конвой, бойові машини з пальним і боєприпасами й танки. Сини та їхній друг не втікали, підняли руки й відійшли у бік.
Вони, мабуть, навіть не зрозуміли, що наближається небезпека.
А Валентин перебіг дорогу, щоб звільнити рашистам шлях. Це були діти — беззахисні та без зброї. Але окупантам було на те начхати! Вони розстріляли хлопців з кулемета, наче в тирі.
Валентину знесло пів голови, відірвало ногу та руку. Жені влучили трьома кулями в ділянку черевної порожнини. Коли ми з сусідами прибігли, він так і лежав — уже мертвий — із піднятими руками. А Богданчик, у якого розтрощило таз, ще дихав і казав, що йому дуже зле. На мікроавтобусі ми повезли сина до обласного центру в лікарню. Проте дорогою він помер через внутрішню кровотечу".
Родина поховала братів-близнюків у спільній могилі. Труни на цвинтар несли полем, щоб процесію не обстріляли. Тепер мати чи не щодня йде на кладовище до своїх дітей, цілує їхні портрети та проклинає росіян.
"Я дала свідчення у прокуратурі, але поки тих рашистів не ідентифікували. Дітей мені це не поверне, але я дуже хочу, щоб винні були покарані, — плаче Оксана Самодій. — Досі мені боляче зайти в кімнату дітей, вона так і пахне ними. Бережу всі речі Боді та Жені — навіть той одяг, що в дірках від куль та у крові..."
Читайте найважливіші новини для українців про життя у Польщі у нашому телеграм-каналі та на сторінці у фейсбук.
