63-річний Леонід Безкровний, дитячий ортопед-травматолог, не хотів покидати рідний Маріуполь. Адже поранених було дуже багато, а медичного персоналу катастрофічно не вистачало...
"Операції доводилося проводити навіть у коридорах. Нам бракувало апаратів для наркозу. Медсестри й лікарі з віддалених районів не могли доїхати до шпиталю. У нас не було часу присісти. Ми майже не спали, — пригадує чоловік. — А після того, як окупанти вдарили по міському пологовому будинку, ми мали ще більше пацієнтів із важкими пораненнями. Двох жінок так і не вдалося врятувати...".
Леонід Безкровний каже: від рідного міста майже нічого не залишилося. Через постійні обстріли вся інфраструктура зазнала сильної руйнації.
Поранення медик отримав на подвір’ї свого будинку
"Обстріли з "Градів" ще можна було пережити, а ось коли окупанти скидали авіабомби на багатоповерхівки — це було жахіття, — каже чоловік. — Я йшов на роботу й бачив випалені вщент висотки, на які вночі впали фосфорні бомби. У місті нині немає світла, газу та води. Там просто катастрофа, створена росією".
Поранення медик отримав на подвір’ї свого будинку. "Я вийшов на вулицю і раптом відчув різкий біль у стегні. Вибуху не було, почув тільки свист. Мою ногу прошили уламки від снаряда або куля з великокаліберного кулемета. Досі точно не знаю, що це було", — каже маріуполець.
У перші хвилини після поранення Леонід не міг рухатися, але не знепритомнів. "Нога була в крові. Мені пощастило, що в цей момент поруч проходив якийсь чоловік, — каже пан Безкровний. — На його заклик прибігли сусіди, принесли все необхідне для накладання шин. Далі все — як у тумані. Пам’ятаю вже, як мене поклали в машину й повезли до лікарні".
Осколок роздробив кістку ноги. Кінцівку медикам довелося ампутувати.
Він мріє повернутися до роботи в рідному місті
Леоніда разом із дружиною евакуювали з Маріуполя наприкінці квітня. Волонтери доправили їх та ще кількох осіб до одного з прилеглих до міста селищ. Там люди пробули два тижні.
"Далі ми мали вирушити на Запоріжжя, але за нами не могли приїхати. Волонтерів просто не пропускали на блокпостах. "Зелені коридори" постійно обстрілювалися, тому ми вирушили на свій страх і ризик", — каже мій співрозмовник. Лише 9 травня він дістався Кременчука, потім Черкас, а вже звідти — на реабілітацію та лікування у Львів.
Чоловік пригадує життя в окупованому Маріуполі, як страшний сон. "Увесь цей час мене, мій дух підтримувала тільки віра в наших бійців ЗСУ, — ділиться пан Безкровний. — І нині я знаю, що вони відіб’ють місто в окупантів, і ті ще будуть на колінах плакати й просити помилування".
Нещодавно чоловік поїхав на реабілітацію та протезування до норвезької клініки. Він мріє повернутися до роботи в рідному місті. І знову допомагати маленьким пацієнтам.
Юлія ПАНАЕТОВА
***
63-letni Leonid Bezkrowny, ortopeda i traumatolog dziecięcy, nie chciał opuszczać rodzinnego Mariupola, gdy przybyły wojska rosyjskie. Jak wspomina, rannych było bardzo wielu, a personelu medycznego zdecydowanie zbyt mało.
- Operacje musiały być prowadzone nawet w korytarzach. Brakowało nam aparatów do znieczulenia. Pielęgniarki i lekarze z odległych obszarów nie mogli dostać się do szpitala. Nie mieliśmy czasu usiąść. Prawie nie spaliśmy - wspomina mężczyzna. - A po tym, jak okupanci uderzyli rakietami w miejski szpital położniczy, mieliśmy jeszcze więcej pacjentek z poważnymi obrażeniami - dodaje.
Leonid Bezkrowny mówi, że z jego rodzinnego miasta prawie nic nie zostało. Z powodu ciągłego ostrzału cała infrastruktura została poważnie uszkodzona. - Szedłem do pracy i widziałem wypalone wieżowce, na które w nocy spadały bomby fosforowe. Obecnie w mieście nie ma prądu, gazu ani wody. To stworzona przez Rosję katastrofa - opisuje.
Ranny pod własnym domem
Medyk został ranny na podwórku swojego domu. - Wyszedłem na zewnątrz i nagle poczułem ostry ból w udzie. Nie było eksplozji, słychać było tylko gwizd. Moja noga została przeszyta odłamkiem z pocisku lub kulą z karabinu maszynowego dużego kalibru. Nadal nie wiem na pewno, co to było - mówi mieszkaniec Mariupola.
W pierwszych minutach po kontuzji Leonid nie mógł się ruszyć, ale nie zemdlał. - Noga była pokryta krwią. Miałem szczęście, że w tym momencie przechodził mężczyzna - opowiada Leonid Bezkrowny. - Na jego wezwanie przybiegli sąsiedzi i przynieśli wszystko, co potrzebne, by zatamować krwawienie. Resztę pamiętam jak przez mgłę. Pamiętam tylko, jak wsadzili mnie do samochodu i zawieźli do szpitala - wspomina.
Odłamek zmiażdżył kość nogi. Lekarze musieli ją amputować.
Z Mariupola do Norwegii po protezę nogi
Leonid i jego żona zostali ewakuowani z Mariupola pod koniec kwietnia. Ochotnicy zabrali ich i kilka innych osób do jednej z sąsiadujących z miastem wsi. Przebywali tam przez dwa tygodnie.
- Mieliśmy jechać do Zaporoża, ale ochotnikom nie pozwolono dotrzeć do nas przez punkty kontrolne. "Zielone korytarze" były cały czas pod ostrzałem, więc poszliśmy na własne ryzyko - mówi ortopeda. Dopiero 9 maja dotarł do Krzemieńczuka, potem do Czerkasu, a stamtąd na rehabilitację i leczenie we Lwowie.
Mężczyzna jak koszmarny sen wspomina życie w okupowanym Mariupolu. - Przez cały ten czas tylko wiara w żołnierzy Sił Zbrojnych Ukrainy podnosiła mnie na duchu - wyznaje Bezkrowny. - Wierzę, że odbiją miasto od najeźdźców - podsumowuje.
Niedawno lekarz trafił do norweskiej kliniki na rehabilitację i stworzenie protezy nogi. Marzy o powrocie do pracy w rodzinnym mieście, aby znów pomóc małym pacjentom.
Julia PANAETOWA
