Війна — надзвичайно важке випробування для кожного, навіть для тих, хто живе у загалом безпечному місці. Втрата відчуття стабільності, нерідко — втрата близьких, друзів, рідного дому, а для декого крах ілюзій та сподівань — усе це своєрідний психологічний землетрус. Він може абсолютно змінити сприйняття світу, в якому живемо...
Але найважливіше те, якими ми станемо після травми. Поринемо у депресію чи знайдемо сили далі жити на повні груди, розвиватися, радіти кожній хвилині життя? Станемо вразливішими чи, навпаки, сильнішими... Від чого усе це залежить?
— У психології є поняття посттравматичного зростання, — каже Лариса Дідковська, кандидатка психологічних наук. — Коли людина не просто вижила у важкій, травматичній ситуації, а й відчуває в собі позитивні зміни. Цей стан добре визначає фраза "Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими". Ми кажемо собі: "Я не думав (не думала), що здатний (здатна) на таке, але тепер точно знаю, що це насправді так".
Власне у такі моменти людина проводить ревізію цінностей. Усвідомлює, задля чого живе. Саме тоді з’являється особлива чутливість до простих речей: смаку їжі, задоволення від стосунків, захоплення природою, вміння радіти кожній секунді життя. Це обгрунтований оптимізм людини, яка побачила темний бік буття і чимало пережила.
Типовою ілюстрацією посттравматичного зростання у наші дні є поведінка людей. Ми бачимо життєрадісних одеситів, які у перерві між повітряними тривогами виходять на пляжі й насолоджуються хвилинами біля моря, бачимо працелюбних людей, які засівають посічені снарядами й бомбами поля, висаджують квіти поряд із покаліченими ворогом будинками. А безстрашні волонтери, які знову і знову їдуть з допомогою туди, де їх з надією чекають? А мужні воїни, які після поранень і шпиталів знову рвуться на передову? Це — не беззастережний оптимізм, не заперечення небезпеки. Це — маркер сили духу, здатність відчути новий смак життя після того, як збагнув, яке воно крихке. Здатність переоцінити свою роль у цьому житті.
— Мабуть, не кожна людина спроможна на посттравматичне зростання. Що відбувається у протилежній ситуації?
— Розвивається посттравматичний стресовий розлад. Таке відбувається, якщо психіка не здатна подолати стресовий досвід. Це залежить як від індивідуальних психологічних можливостей людини, ступеня її вразливості, так і від ступеня драматичності пережитого.
Одна річ — втратити дім і майно, інша — усіх близьких разом з ними. Одна річ — втеча і пов’язані з нею переживання, інша — полон і тортури. А ще багато що залежить від того, чи є поряд хтось, хто допомагає пережити випробування. Неспроста кажуть: біда, розділена на двох, стає вдвічі меншою.
— Що потрібно, аби не зламатися під тягарем життєвих потрясінь?
— По-перше, вміти знаходити відраду навіть у найважчі періоди життя. Трагедія війни не робить менш важливими (ба навіть навпаки — робить важливішими) усмішки близьких, красу природи. Насолоджуйтеся цим. По-друге, треба прийняти і не заперечувати негатив, який довелося пережити: горе, смуток, втрати. І подякувати Богу, долі за те, що усе це — вже позаду.
Чому поствоєнне покоління (наші бабусі, дідусі, батьки) було таким оптимістичним, життєрадісним? Тому що коли смерть стає реальністю, коли ти бачиш, як ідуть в небуття рідні, побратими, сусіди, друзі, але тобі вдається вижити, то ти з особливою силою усвідомлюєш цінність свого життя…
