Сонячний недільний ранок. Продуктово-промисловий ринок у спальному районі міста плавно переходить у стихійний блошиний, такий собі ретромузей просто неба. Спостерігаю, як на ще вологій від учорашнього дощу траві чоловік пенсійного віку розстеляє кольорову клейонку, акуратно розкладає на ній старі вінілові диски...
Я прошу дозволу роздивитися товар і бачу, що деяким із цих платівок — більше 50 років. "Сподіваюся, що на мій вініл знайдуться поціновувачі, адже це переважно записи оперного співу (Лучано Паваротті, Хосе Каррерас), оркестрова музика середини минулого століття", — каже пан Микола.
Програвач у чоловіка зламався ще років п’ятнадцять тому, відремонтувати не вдалося — немає запчастин. А на новий, зітхає чоловік, пенсії не вистачить. Платівки лежали у шафі мертвим вантажем, та, на щастя, добре збереглися. Тиждень тому чоловік уже позбувся п’ятьох своїх платівок за ціною двох буханців хліба кожна.
Іду далі. Неподалік жінка середніх років виклала на килимку порцелянові фігурки, трохи пожовклі кришталеві вази, салатниці, попільнички, потемнілі мельхіорові ложечки, морські мушлі... "Старих речей я почала позбуватися з лютого, — каже пані Тетяна. — Раптом збагнула, що в "тривожний наплічник" усе, що берегла роками, не поміститься. Зайвий одяг і постіль віддала на маскувальні сітки. А ось це ретро... Мабуть, у багатьох є щось подібне у серванті, але в мене — аж занадто багато (спадок від мами, свекрухи, бабусь). На вторговані гроші куплю сезонні фрукти — вітаміни моїй сім’ї потрібніші, ніж порцеляна і мельхіор. А ще взяла за правило: з кожного виторгу бодай 50 гривень віддаю на ЗСУ".
А ось немолода пані продає срібні прикраси: персні, браслетики, сережки (деякі з бурштином, бірюзою), різноманітну біжутерію. "Лишила собі лише кілька улюблених речей, — каже пані Леся. — Тільки найцінніше — обручку, бабусине намисто. Щодо решти — настрій нині не такий, щоб прикрашатися. Тому, якщо комусь щось з моїх "скарбів" упаде в око, — побажаю, щоб носили на здоров’я. І так, гривня до гривні, може, назбираю собі на невеликий електрообігрівач, адже зима, усі кажуть, буде непростою".
Якась дівчинка зачаровано придивляється до Лесиних намист з бісеру, мама каже дитині: "На це вже немає грошей. Ходім!" Продавчиня проводжає їх розчарованим поглядом.
"Можна іноді простояти цілий день і нічого не продати, — каже пані Леся. Жінка просить не фотографувати її. — Нам реклама лише шкодить. Ми ж тут на пташиних правах торгуємо. Орендувати місце на офіційному ринку — немає сенсу, адже рентабельність з таким крамом мізерна. А як розженуть, не дай Боже, нашу торгівлю до холодів, то буде один вихід — віддавати речі перекупникам узагалі за копійки..."
Повертаючись додому з крамниць і ринку, розморені під сонцем містяни неспішно проходять блошиним ринком, кидають знічев’я погляд на товар. Тут і вживаний одяг, і торбинки. А можливо, саме нині комусь сподобається ця чарівна скляна ретросалатниця чи пара ідеально збережених емальованих каструльок із принтом "червоний горошок" (писк моди 70-х років минулого століття)? Ці речі ще можуть прослужити не один рік.
