За словами 43-річного Євгена Компанця із Черкас, він би й сам боронив країну зі зброєю у руках, але ось уже 12 років, як прикутий до візка.
"У 2011 році я впав на роботі зі стелажа й травмував хребет. Після кількох складних операцій мені повідомили, що ходити більше не зможу. Під час лікування я познайомився з медсестрою Тетяною, яка дуже підтримала мене і у всьому допомагала. Між нами спалахнули почуття, і відтоді ми не розлучаємося. У коханої були від першого шлюбу двоє дітей, які стали для мене рідними, син навіть взяв моє прізвище, — розповідає газеті "Експрес" Євген Компанець. — Мені дали першу групу інвалідності, дружина доглядала мене. Але ми ніколи без діла не сиділи. Щоб заробити на життя, кілька років поспіль пекли пиріжки на продаж. Вставали вночі, щоб уранці випічка була тепленькою і свіжою. Так, дуже втомлювались, але що вдієш?! Треба було ставити на ноги дітей".
Коли почалася велика війна, родина Євгена Компанця вирішила не виїжджати за кордон, а працювати в Україні задля перемоги. "Ми почали готувати у себе на кухні їжу для воїнів на передову. За тиждень вдавалось наліпити і заморозити 1500 — 2000 вареників. Спершу готували їх лише з печінковим паштетом. Одного дня я написав у соцмережі пост, де розповів, чим ми займаємося. Отримав багато повідомлень, де люди просили реквізити для підтримки нашої праці. Завдяки фінансовій допомозі небайдужих меню для воїнів значно розширилося. Тепер ми готуємо для наших бійців не лише вареники, але й млинці, пиріжки, маківники, манники, фарширований перець, перетерте сало зі спеціями, мариновану капусту, борщові заправки, варення. У теплу пору року гостинці відправляємо на фронт у термосумках. Зазвичай працюємо з дружиною Тетяною, а коли мають вільний час, приєднуються дочка, син та онуки. Ех, якби можна було на візку залізти в танк, то я б уже був на передовій. Але..." — зітхає чоловік.
Волонтер додає, що завжди радіє, коли воїни пишуть їхній родині слова подяки, наголошуючи, що ця їжа дарує відчуття дому, затишку і додає сили бити окупантів.
"Якось ми передали смаколики на Харківщину, де була важка ситуація з продуктами — два тижні бійці їли лише вівсянку. А скуштувавши наших вареників, військові за два дні три села звільнили. Коли це почув, сльози радості навернулись. У такі моменти забуваєш про втому. Всі повинні розуміти, що бійцям на передовій найважче. Тому в тилу не маємо права складати рук. Треба все робити заради нашої перемоги", — каже Євген Компанець.
