3 серпня 2023 року. Ця звичка виробилась у мене здавна, відколи почала жити окремо від батьків. Зранку треба неодмінно їм зателефонувати, дізнатися, як вони? Бо вік уже дуже солідний: мамі через пів року 70, а татові – 72.
Та сьогодні телефон мами немов сказився – дві години поспіль у режимі «зайнято». Спершу подумала, що вона необачно могла натиснути на якусь кнопку. Потім стривожилась не на жарт: а раптом, викликають комусь «швидку» та консультуються з лікарями.
Коли ж, нарешті, мама взяла слухавку, я мало не впустила свого телефона. У трубці – не просто плач, а ридання, як за небіжчиком. Кричу у слухавку: мамо, хто? Серце рветься із грудей від однієї думки, що хтось помер або загинув, адже цієї ночі знову був масований ракетний обстріл.
І раптом ридання стихло, а мама сказала крізь сльози: не хто, а що. Школа моя загинула. У якій я десять років свого життя провела. Розбомбили її нелюди. Тепер ось телефонують знайомі й не дуже люди з Покровського, кажуть, зруйнували вщент. Аж чорнобривці із клумб повилітали на дорогу…
Поки вона мені переповідала, хто саме їй дзвонив з малої батьківщини, гортаю стрічку новин. Так і є: у Покровській громаді Синельниківського району на Дніпропетровщині ракета вцілила «в освітній заклад». Чергова школа після чергового запуску чи то Калібру, чи Іскандера. Скільки їх понівечено з початку повномасштабної війни. Не злічити! І скільки ще тих клятих ракет полетять у будівлі шкіл, дитсадків, студентських гуртожитків чи університетів? А у кремлі знову відзвітують: влучили у черговий «військовий об’єкт» або «центр прийняття рішень».
Намагаюсь втішити маму, мовляв, добре, що немає загиблих та поранених. А вона у відповідь: таки добре, але ж та школа – незабутній відрізок мого молодого життя. Так наче мені в серце поцілили, бо болить і ниє. Розбурхало спогади, без корвалолу точно не обійтися.
Там кожна парта знайома, бо учні примудрялися ставити якісь особливі знаки. І після останнього дзвоника ті знаки віднаходили, і вже прощалися з ними, бо не буде більше уроків, оцінок. А ось тепер доводиться попрощатися назавжди. Хоч і подумки, але назавжди. Тобто навіки.
Мама згадує, що в останніх класах десятирічки класним керівником у неї був вчитель російської мови та літератури – Петро Степанович Терещенко. Худорлявий, не дуже симпатичний, але як він їм розповідав про Белінського, Грибоєдова, Гоголя! Учні любили цей предмет і обожнювали вчителя. Поміж собою називали його Чорногузом, бо він розмахував руками, мов птах крилами, кивав головою, коли декламував вірші напам’ять. А віршів він знав силу-силенну. Школярі аж подих тамували, коли робив паузу: невже забув, як далі. Ні! Зумисне зупинявся, щоб подивитись, чи уважно слухає клас? А потім читав далі – неголосно, але проникливо.
Чи думали про це росіяни, коли цілилися в школу? Що 60 років тому у середній школі Покровського вчились юнаки й дівчата, які любили російську мову й захоплювались російською літературою?
Ні, вони вбили не тільки мамину школу. Вони вбили віру, що віднині її діти й онуки візьмуть колись до рук збірник творів Пушкіна чи Лермонтова. У найближчі сто років – точно ні! Це я знаю напевне. Бо сльози скінчаться, а лють і ненависть – ніколи.
