Ви приїхали до Польщі у віці 20-ти років, не знаючи мови, і без жодних знайомих тут. Чому ви вибрали саме Польщу?
Я порівнюю той час, а саме 1991 рік до такого маленького вибуху. Але для українців він був величезний, бо економіка країни з того часу перестала існувати. Звичайно, ніхто не хотів бути залежним від Радянського Союзу, але коли він розпався, то все що ми заробили, все що мої батьки згромадили, все що в людей було на "книжках" - просто пропало. Це дуже тяжко. Це була трагедія для багатьох родин, ну і кожен думав що далі робити, й просто була нагода виїхати. Причому це не було обов'язково щоб до Польщі, можна було їхати в інші країни. А те, що я потрапила до Польщі - чиста випадковість. Моя група якраз хотіла до Польщі і я поїхала з дівчатами. Я мала попрацювати рівно стільки, щоб урятувати сім'ю і родичів, бо я одна в батьків. Я ніколи не хотіла виїжджати. Я дуже себе добре почувала у своєму житті. Я була завжди відмінницею, завжди в мене все класно вкладалось. Єдине, що гроші ти не придумаєш. Тому треба було рятувати ситуацію і це на той час було відважно, але не я одна тоді така була.
Як згадуєте той час, перші місяці?
Я дуже швидко адаптувалася в Польщі через те, що я люблю вчитися і я швидко заговорила польською. Моя така перша робота польська з'явилася буквально там за пів року, пізніше мене запросили на початку на ярмарки, щоб я працювала, потім вже до компанії. Тоді я теж зрозуміла, що треба трішки підучитись. Мої вчителі (я працювала перед тим, як виїхати, в школі), то вони мені казали: "Марчук, ти не спіши повертатись, тут нема чого спішити, твоє місце в школі буде завжди. Але якщо ти звідти привезеш диплом або нас чогось навчиш - це для нас найцінніше".
Але це було дуже тяжко і страшно згадувати навіть... Я, наприклад, дивлюсь на свою доньку, і не можу уявити, що я мала б її висилати в такі умови. Мої батьки так сильно за мене не переживати, бо привикли до СРСР і так званого "спокою", ніби у всьому світі так.
На те, що ви швидко влились в суспільство повпливав ваш лідерський характер, чи все-таки потрібно було багато чого в собі змінити й це була свідома мотивація?
Я ніколи свідомо цього не робила - це я зараз можу такі висновки зробити. Так, мені дуже багато допомагали ці мої риси лідерські, бо такими в мене були батьки. Це було нормально, що постійно треба щось робити важливе, цікаве, а цього тут мені якраз не вистачало. І напевно моя відверта душа, оця моя веселість, моя вічна якась там енергія, допомагали мені.
Так, багато чого мені прийшлось в собі змінити, багато поламати, дуже багато неправильних взагалі поглядів, менталітет частково і так далі. Треба було це змінювати, щоб достосуватися і це боляче. Ти розумієш, що треба, але все одно плачеш. Бо тебе воно бісить, що воно не так, як ти б хотіла.
Українців в той час не так багато було в Польщі...
Так, українців не було багато, тому у поляків переважно погане було ставлення. Але це через те, що більшість, хто приїжджав, це була, як це називають "мафія", а дівчат не сприймали серйозно. У кожному разі, амбітній молодій дівчині легко не було, але я не з тих що піддаються. Тому я, як мені здається, досить швидко показала свої здібності й в принципі оточення в мене було непогане. Я завжди трималась з людьми які мене і шанують, і люблять.
Зараз війна змінила це ставлення до українців. Я 30 років промую Україну в Польщі і я думала, що до кінця життя буду пробувати змінити ментальність та людський підхід. Наприклад, під час спілкування з поляками я помітила, що вони зараз, маючи досвід з українцями, питають про зовсім інші речі, глибші. А чому вони так роблять? А чому вони так не роблять? А чому ті пішли, а ті не пішли? Чи про війну запитують. Я от такий перекладач України в Польщі й так само навпаки. Як я до України їду - ну це відомо, там я вже "дежурна полька". Ну бо хто для них буде цією особою, як не я, яка тут, в Польщі вже 32 роки живе.
Ну то тоді, в Україні, я відстоюю більше інтереси поляків і Польщі. Ну бо так само не дуже можу їх дати десь там образити. Тому на сьогодні моєю місією є знайомити й інтегрувати наші країни.
Після початку повномасштабного вторгнення, до Польщі приїхало багато українців, особливо жінок. Деякі з них планували залишитись на 2-3 тижні, але реалії виявились іншими. Щоб ви порадили тим українкам, які вже довший час самі чи з дітьми тут живуть і хочуть якось себе проявити, займатися улюбленою справою? У багатьох є страх перед неідеальним знанням польської чи перед якимось, можливо, негативним ставленням
Якщо є можливість робити те, що любиш, то тут взагалі не треба перейматися. Поляки якраз до українців зараз ставляться дуже добре. Ці часи, коли нас могли недолюблювати - минули. На мою думку, не треба триматися українських правил, варто пізнати добре польську культуру, багато розмовляти з поляками. Намагатися все випитувати у них, що тільки цікавить, адже поляки люблять, коли цікавляться їхньою країною.
Обов'язково треба знати історію, відомих діячів, яких вони шанують і люблять. Якщо говорити тільки про своє - ти ніколи на роботі чи у якомусь колі людей не віднайдешся. На жаль, мало хто цікавиться тим, що діється в Україні. Так, на щодень, вони, як люди, співчувають і хочуть Україну відбудовувати й, так далі. Але не можна їм лише про свою країну розказувати. Якщо ми в когось, нам треба шанувати того, хто в себе вдома. А пізніше розумненько ввести цікавий елемент з українським забарвленням, таким, щоб їх зацікавити. Я завжди так робила. Наприклад, сміємось, розповідаємо у компанії щось, а я кажу "а знаєте, в нас в Україні так". І тоді я починаю розповідати, коли вони запитають. Коли їм це цікаво, а отак вантажити просто інформацією або качати права - ну вони до цього не сприймають.
Тому нам треба зважати на всі нюанси, бо інакше діалогу не буде. А щодо розвитку: тут величезні шанси. Зараз ринок дуже відкритий, поляки розуміють, що українці потрібні. Тому треба використовувати кожен шанс, кожен курс якийсь безплатний і інтегруватись. Не зі своїми, а з поляками. Бо я бачу, що наші всі мають все закрито: всі ці форуми для себе, навчання для себе, вечірки для себе. Ну супер, побавились, а потім треба буде зануритись в Польщу глибше, і що тоді? В Польщі класне те, що тут бар'єрів не ставлять, то наші й не стараються. Ну добре, може хтось думав, що тут ненадовго і немає сенсу. Але як людина бачить, що вона тут вже якийсь час житиме, то треба наздоганяти пропущене. Наприклад, без мови, ти тут нічого не зробиш, а українську спеціально для тебе ніхто вчити не буде.
