Вероніка Марчук про українців в Польщі: треба шанувати тих, хто в себе вдома і більше розмовляти

Marta Radio
Вероніка Марчук - кінопродюсерка, юристка, авторка книг, громадська діячка та телеведуча, яка вже понад 30 років живе у Польщі. Часто її називають "дежурною українкою" в Польщі, через великий вклад в інтеграцію наших народів. Зокрема, вона є керівницею організації "Towarzystwo Przyjaciół Ukrainy" та членкинею Польсько-української господарчої палати. Про перший час в новій країні, труднощі та поради для українців у Польщі - читайте далі в ексклюзивному інтерв'ю.

Ви приїхали до Польщі у віці 20-ти років, не знаючи мови, і без жодних знайомих тут. Чому ви вибрали саме Польщу?

Я порівнюю той час, а саме 1991 рік до такого маленького вибуху. Але для українців він був величезний, бо економіка країни з того часу перестала існувати. Звичайно, ніхто не хотів бути залежним від Радянського Союзу,  але коли він розпався, то все що ми заробили, все що мої батьки згромадили, все що в людей було на "книжках" - просто пропало. Це дуже тяжко. Це була трагедія для багатьох родин, ну і кожен думав що далі робити, й просто була нагода виїхати. Причому це не було обов'язково щоб до Польщі, можна було їхати в інші країни. А те, що я потрапила до Польщі - чиста випадковість. Моя група якраз хотіла до Польщі і я поїхала з дівчатами. Я мала попрацювати рівно стільки, щоб урятувати сім'ю і родичів, бо я одна в батьків. Я ніколи не хотіла виїжджати. Я дуже себе добре почувала у своєму житті. Я була завжди відмінницею, завжди в мене все класно вкладалось. Єдине, що гроші ти не придумаєш. Тому треба було рятувати ситуацію і це на той час було відважно, але не я одна тоді така була. 

Дивись відео Польські вирази та поняття, які варто знати. Подорож, поштові послуги, покупки

Як згадуєте той час, перші місяці? 

Я дуже швидко адаптувалася в Польщі через те, що я люблю вчитися і я швидко заговорила польською. Моя така перша робота польська з'явилася буквально там за пів року, пізніше мене запросили на початку на ярмарки, щоб я працювала, потім вже до компанії. Тоді я теж зрозуміла, що треба трішки підучитись. Мої вчителі (я працювала перед тим, як виїхати, в школі), то вони мені казали: "Марчук, ти не спіши повертатись, тут нема чого спішити, твоє місце в школі буде завжди. Але якщо ти звідти привезеш диплом або нас чогось навчиш - це для нас найцінніше".

Але це було дуже тяжко і страшно згадувати навіть... Я, наприклад, дивлюсь на свою доньку, і не можу уявити, що я мала б її висилати в такі умови. Мої батьки так сильно за мене не переживати, бо привикли до СРСР і так званого "спокою", ніби у всьому світі так.

Weronika MarczukWeronika Marczuk Jerzy Dudek / Dzien Dobry TVN / East News

На те, що ви швидко влились в суспільство повпливав ваш лідерський характер, чи все-таки потрібно було багато чого в собі змінити й це була свідома мотивація?

Я ніколи свідомо цього не робила - це я зараз можу такі висновки зробити. Так, мені дуже багато допомагали ці мої риси лідерські, бо такими в мене були батьки. Це було нормально, що постійно  треба щось робити важливе, цікаве, а цього тут мені якраз не вистачало. І напевно моя відверта душа, оця моя веселість, моя вічна якась там енергія, допомагали мені.

Так, багато чого мені прийшлось в собі змінити, багато поламати, дуже багато неправильних взагалі поглядів, менталітет частково і так далі. Треба було це змінювати, щоб достосуватися і це боляче. Ти розумієш, що треба, але все одно плачеш. Бо тебе воно бісить, що воно не так, як ти б хотіла. 

Українців в той час не так багато було в Польщі...

Так, українців не було багато, тому у поляків переважно погане було ставлення. Але це через те, що більшість, хто приїжджав, це була, як це називають "мафія", а дівчат не сприймали серйозно. У кожному разі, амбітній молодій дівчині легко не було, але я не з тих що піддаються. Тому я, як мені здається, досить швидко показала свої здібності й в принципі оточення в мене було непогане. Я завжди трималась з людьми які мене і шанують, і люблять. 

Зараз війна змінила це ставлення до українців. Я 30 років промую Україну в Польщі і я думала, що до кінця життя буду пробувати змінити ментальність та людський підхід. Наприклад, під час спілкування з поляками я помітила, що вони зараз, маючи досвід з українцями, питають про зовсім інші речі, глибші. А чому вони так роблять? А чому вони так не роблять? А чому ті пішли, а ті не пішли? Чи про війну запитують. Я от такий перекладач України в Польщі й так само навпаки. Як я до України їду - ну це відомо, там я вже "дежурна полька". Ну бо хто для них буде цією особою, як не я, яка тут, в Польщі вже 32 роки живе.

Ну то тоді, в Україні, я відстоюю більше інтереси поляків і Польщі. Ну бо так само не дуже можу їх дати десь там образити. Тому на сьогодні моєю місією є знайомити й інтегрувати наші країни. 

Після початку повномасштабного вторгнення, до Польщі приїхало багато українців, особливо жінок. Деякі з них планували залишитись на 2-3 тижні, але реалії виявились іншими. Щоб ви порадили тим українкам, які вже довший час самі чи з дітьми тут живуть і хочуть якось себе проявити, займатися улюбленою справою? У багатьох є страх перед неідеальним знанням польської чи перед якимось, можливо, негативним ставленням

Якщо є можливість робити те, що любиш, то тут взагалі не треба перейматися. Поляки якраз до українців зараз ставляться дуже добре. Ці часи, коли нас могли недолюблювати - минули. На мою думку, не треба триматися українських правил, варто пізнати добре польську культуру, багато розмовляти з поляками. Намагатися все випитувати у них, що тільки цікавить, адже поляки люблять, коли цікавляться їхньою країною. 

Обов'язково треба знати історію, відомих діячів, яких вони шанують і люблять. Якщо говорити тільки про своє - ти ніколи на роботі чи у якомусь колі людей не віднайдешся. На жаль, мало хто цікавиться тим, що діється в Україні. Так, на щодень, вони, як люди, співчувають і хочуть Україну відбудовувати й, так далі. Але не можна їм лише про свою країну розказувати. Якщо ми в когось, нам треба шанувати того, хто в себе вдома. А пізніше розумненько ввести цікавий елемент з українським забарвленням, таким, щоб їх зацікавити. Я завжди так робила. Наприклад, сміємось, розповідаємо у компанії щось, а я кажу "а знаєте, в нас в Україні так". І тоді я починаю розповідати, коли вони запитають. Коли їм це цікаво, а отак вантажити просто інформацією або качати права - ну вони до цього не сприймають.

Weronika MarczukWeronika Marczuk instagram/weronika.olena

Тому нам треба зважати на всі нюанси, бо інакше діалогу не буде. А щодо розвитку: тут величезні шанси. Зараз ринок дуже відкритий, поляки розуміють, що українці потрібні. Тому треба використовувати кожен шанс, кожен курс якийсь безплатний і інтегруватись. Не зі своїми, а з поляками. Бо я бачу, що наші всі  мають все закрито: всі ці форуми для себе, навчання для себе, вечірки для себе. Ну супер, побавились, а потім треба буде зануритись в Польщу глибше, і що тоді?  В Польщі класне те, що тут бар'єрів не ставлять, то наші й не стараються. Ну добре, може хтось думав, що тут ненадовго і немає сенсу. Але як людина бачить, що вона тут вже якийсь час житиме, то треба наздоганяти пропущене. Наприклад, без мови, ти тут нічого не зробиш, а українську спеціально для тебе ніхто вчити не буде. 

ПОПУЛЯРНІ
ОСТАННІ