"Я твій друг". 19-річна Марія Трибус об'єднує молодих поляків та українців

Сайт працює польською, українською та англійською мовами. Люди, які шукають підтримку, і ті, хто хоче її надати, заповнюють коротку форму, яка дозволяє об’єднати їх в пари. Таким чином українки та українці, які врятувалися від війни і які продовжать навчання у школах та університетах Польщі, можуть зустріти друзів. Платформа призначена для людей старше 16 років.

— Я справді тобою захоплююсь. Як тобі спала на думку ця ідея?

— Так мене виховували. Мої батьки казали мені, що важливо допомагати іншій людині. Особливо людині, яка в даний момент є слабкішою чи маргіналізованою.

Також важливим є те, що в 16 років я сама переїхала з Жешова до Варшави, щоб навчатися в II ліцеї ім. Стефана Баторія.

— Сама?

— Так. Я жила в гуртожитку. Тому маю особистий досвід життя в новому середовищі, де немає друзів.

— Чому ти вирішила переїхати до столиці? У Жешуві також є хороші школи.

— Так, звичайно є, але ліцей ім. Стефана Баторія — це школа з історією, яка пропонує програму міжнародного бакалаврату. І це те, чого я дійсно хотіла. Оскільки я була лауреатом олімпіад з географії та англійської мови, я без жодних проблем змогла потрапити до цього навчального закладу.

— Яким був твій особистий досвід? Чи допомагали тобі адаптуватися однолітки?

— Вони мені дуже допомогли. Спочатку мені говорили, що в цій елітній школі у Варшаві я можу зустріти підлих людей. Натомість, я зустріла вірних і щирих друзів. Про краще я й мріяти не могла. Деякі з них зараз допомагають мені реалізовувати проект druhawemniemasz.com .

— Отже, тобі подали руку дружби.

Але мені довелося трохи роззирнутися довкола, перш ніж я помітила її. І саме для цього призначена платформа – запропонувати простий спосіб знайти друзів. Його назва взята з пісні «You've got a friend in me» з фільму «Історія іграшок».

Безпосередня і найважливіша причина, чому я виступила з цією ініціативою, — моє знайомство з цьогорічною випускницею середньої школи Марисею, українкою, яка втекла від війни і якій я зараз допомагаю.

— Важко уявити, яке це психологічне навантаження.

— Це було перевантаження. Марися досі погано спить, їй сняться кошмари. Одразу після того, як вона приїхала до Польщі, і адреналін зник, вона була близька до втрати свідомості. Вона потребувала медичної допомоги. А потім підтримку, особливо емоційну. Щоб разом погуляти, поговорити, допомогти їй знайти себе в новій реальності. Звідси і виникла ідея проекту. Марися теж до цього причетна. Вона дуже смілива і дуже розумна дівчина. Мені дуже імпонує, що, незважаючи на такі травматичні переживання, вона почала займатися волонтерством. Саме вона переклала текст на сайті українською.

— Я справді захоплююся молодими людьми з України. Їм доводиться протягом кількох днів перейти на іншу мову, почати навчання в новому місці, де реалізується зовсім інша програма. Все це серед чужих людей. Я думала, що молодим людям спочатку знадобиться час на відновлення, а вже потім вони подумають про освіту. Вже не кажучи про допомогу іншим людям.

— Я теж так думала і припускала, що люди з України почнуть подавати заявки на проект за два-три тижні після приїзду. Адже це не нагальна потреба. Хто думає про продовження навчання, коли ніде спати?

— Але заявки вже надходять. Зараз ми їх збираємо, і незабаром почнемо об’єднувати людей схожого віку, які живуть в одному місті, щоб ефективно допомогти молоді з України знайти своє місце в польських школах та університетах.

— З правової та організаційної сторони мені дуже допомогла Марися Шустер з Асоціації «MożeMy!». Ми сміємося, що акцію проводять три Марії. Я є автором, але проект не був би створений, якби не ці дві дівчини.

— Польські волонтери можуть запропонувати різні види підтримки: прогулянки, розмови за чашкою кави, допомогу в пошуку школи чи факультету, підтримку в навчанні?

— Саме так. Вони відзначають у формі, яку заповнюють на веб-сайті, яку допомогу вони можуть запропонувати. Деякі студенти, які готові надати підтримку, зараз навчаються в іноземних університетах, але вони пропонують дистанційну допомогу і багато з них охоче допоможуть коли повернуться до Польщі. Дистанційна допомога також є цінною, хоча вона має очевидні обмеження. Але в більшості випадків люди кажуть, що постараються допомогти в будь-який спосіб.

— Скільки людей вже подали заявки?

— 5 тис. осіб з Польщі та майже 250 з України. Ми спілкуємося з людьми, організаціями та фондами, які надають нам ідеї щодо того, як знайти тих, хто потребує підтримки.

— Запуск сайту druhawemniemasz.com відбувся 4 дні тому. Я вважаю, що це вже великий успіх! І я сподіваюся, що це інтерв’ю також допоможе поширити цю ініціативу. Ти отримала патронат Єльського університету на цей проект. Як тобі це вдалося?

З цим також допомогла Марися Шустер, але мушу наголосити, що патронат нам надали польські студентські організації, які діють у Кембриджі, Оксфорді та в Єльському університеті, а не влада університету.

— Чи можемо ми повернутися до твого досвіду переїзду до Варшави?

— Я не знаю, чи можна порівнювати цей досвід. На відміну від людей, які зараз тікають з України, я могла взяти все те, що мені було потрібно.

— 16-річна дівчина, яка переїжджає до столиці в своєї країни, щоб навчатися в елітній школі, — це небанальна історія, яка також вимагала відваги.

— Спочатку я була дуже напружена, бо не знала, як мене приймуть в новій школі. Але з часом виявилося, що ці турботи були даремними.

— Перед школою ім. Стефана Баторія Mata записав кліп на пісню «Patointeligencja». Школа елітна, але також є інформація, що там навчаються також особи, які приїхали з менших міст та сіл. Що б це означало: марна трата грошей, бажання здаватися кимось іншим?

— Середовище в школі було різним, але більшість старшокласників були залучені до шкільної діяльності. Це дає школі відчуття змін та інновацій. Студенти створюють багато проектів, які позитивно впливають на світ.

— Які саме?

— Наприклад, конференції, які імітують засідання ООН. Навіть якщо ці проекти не спрямовані виключно на допомогу іншим, вони завжди стосуються найважливіших питань: це може бути міграція, зміна клімату чи дезінформація. Також програма міжнародного бакалавра, яку я реалізувала, передбачає, що студент повинен працювати як частина волонтерської команди. Протягом навчання в середній школі я брала участь у різноманітних проектах.

— Що саме ти робила?

— Я допомагала дітям. Йшлося не лише про виховну, але й про емоційну підтримку. Тож це певною мірою пов’язане з програмою druhawemniemasz.com. Зараз я працюю в Молодіжній раді на Всесвітньому міському форумі – це ініціатива Організації Об’єднаних Націй. Це найвідоміша міська конференція у світі. Цього року вона відбудеться в Катовіцах.

— Я ще не запитала, за яких обставин ти дізналася про початок війни.

— Вранці 24 лютого мене розбудила мама, сказавши, що Росія напала на Україну. За її словами, у різних містах були вибухи. Я поставилася до цього з недовірою. Я просто не могла у це повірити. Реакція моїх друзів була схожою. Деякі почали панікувати.

Ми весь час про це говоримо. Є раціональні аргументи, що Польща, на відміну від України, належить до НАТО і наша ситуація зовсім інша. Нас хвилює те, що важко передбачити, що станеться в майбутньому. Однак я не вважаю себе настільки компетентною, щоб коментувати це питання, натомість хочу зосередитися на допомозі постраждалим.

— Просто я дуже хочу знати, що думає розумна молода жінка? Я на покоління старша за тебе і була переконана, що війна в Європі не повториться.

— Я теж так думала. Я не хочу тут узагальнювати, але думаю, що моє покоління, мабуть, значною мірою пацифісти. Ми дізналися про війну з історії, і вона мала там залишитися. Під час конференцій чи дебатів, які ми самі організовували, ми зосереджувалися на абсолютно інших питаннях: соціальній нерівності, захисті навколишнього середовища, глобалізації і, перш за все, маргіналізації слабших людей чи спільнот. Ми всі думали, що проблеми нашого покоління будуть пов’язані з цими питаннями, а не з війною. Проте, незважаючи на зміну цих реалій, ми все ще залишаємось чутливими до проблем, про які я згадувала.

— Ти говорила про шкільні засідання ООН. Коли ти і твої друзі зараз спостерігаєте за цією та іншими міжнародними організаціями, що ви думаєте?

— Більшість із нас, будучи ідеалістами, вважає, що Україна отримує занадто мало підтримки від світу. Коли я почула від своїх друзів, які навчаються в різних країнах Європи, що навколо них є люди, які жодним чином не реагують на війну і повністю її ігнорують, я була просто шокована.

Але скажу так: можна сидіти, склавши руки, і говорити, що допомоги недостатньо. Як 19-річна дівчина я не можу впливати на дії уряду. Проте я можу допомогти через створену нами платформу. Я дуже хочу, щоб якомога більше людей, які потребують підтримки, дізналися про цю акцію.

— Зараз ми говоримо з цією метою. Яким ти бачиш своє професійне майбутнє? Я припускаю, що це будуть політичні дослідження? Соціальна політика? В закордонному університеті?

— У мене є така можливість, але це ще не вирішено. Я, безумовно, хочу зосередитися на дослідженнях соціальної, міської та економічної географії. Найбільше мене цікавлять питання, пов’язані з міськими переміщеннями, міграціями до міст. У мене є маленька мрія, що колись я зможу ще більше розвивати свій проект druhawemniemasz.com і, хто знає, можливо, спробую застосувати його в мегаполісах, які постійно розвиваються. Я хотіла б використати свій досвід і обрати навчання таким чином, щоб у майбутньому я могла допомагати у вирішенні глобальних проблем. Можливо, це звучить занадто амбітно, але це моя мрія.

Марія Трибус. Випускниця ІІ ліцею ім. Стефана Баторія у Варшаві. Працює в молодіжній організації Всесвітнього форуму міст при ООН. Засновниця проекту druhawemniemasz.com.

Анна Каліта. Випускниця політичних наук Вроцлавського університету. Журналістка. У 2016 році була номінована на Grand Press у категорії журналістських розслідувань за матеріал «Справедливості немає», який транслювався на телеканалі TVN «UWAGA!» і розповідав про знущання над людьми з синдромом Альцгеймера в будинку пристарілих. В 2019 році також номінована на нагороду Терези Торанської за тексти про торгівлю новонародженими в Польській Народній Республіці, які з’явилися на сторінках Weekend.gazeta.pl. Її захоплюють люди та їхні історії, а також робота, яка дозволяє їй розповідати ці історії. Контакти: anna.kalita@agora.pl