На її рахунку — майже чотири десятки фільмів. Проте визнання Ларисі Кадочниковій принесли "Тіні забутих предків". З творців культової стрічки вона — єдина, хто ще живий. А наступного тижня улюбленій актрисі Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка виповнюється 85 років...
— Я навіть думати не хочу про ту дату, — каже мені Лариса Кадочникова. — Та й знаю, що на свій вік не виглядаю. Іноді до мене навіть звертаються: "Дівчино!" (Усміхається). У нашому дворі живуть жінки, які на п’ятнадцять років молодші, але глянеш на них — бабусі. На відміну від мене, вони давно не працюють. Я ж досі виходжу на сцену рідного театру. Одна з вистав, до речі, називається "Актрисі завжди вісімнадцять". Розумію, що мені вже не вісімнадцять, але... (Сміється).
— Від початку великої війни ви не полишали Київ?
— Ні. Мене запрошували у Париж (і не тільки), та я відмовилась. Хоча, коли були інтенсивні обстріли столиці, було дуже страшно. Так, як ніколи в житті! Я думала, що збожеволію... А потім сказала собі: ти прожила дуже хороше життя, чимало знімалась у кіно, зустрічалась із багатьма чудовими людьми, ну чого вже боятися? Зрештою, більша частина життя — позаду. Як буде, так буде... Відтоді страх, мов рукою зняло.
Тим більше, що згодом місто знову ожило. А був час, коли — ні машин, ні людей. Йдеш порожньою вулицею, побачиш когось позаду й стає лячно. (Усміхається). Що цікаво: попри війну, в театрі — аншлаги. Інша річ, що хвилюєшся щоразу. Ось грали якось у "Музиці кохання" й на п’ятнадцятій хвилині почалася повітряна тривога. Довелося перервати спектакль, а потім відновити через дві години. І більшість глядачів повернулися.
— Кажуть, ви встигли також знятися у документальному фільмі?
— Так. На третій день повномасштабного вторгнення зателефонував режисер Дмитро Томашпольський і запропонував зробити стрічку "Лариса Кадочникова. Війна". Два з половиною місяці він фільмував мої переживання, роздуми, рефлексії й т. д. Знімали просто на вулицях Києва (звісно, з дозволу військової адміністрації), у театрі, на кіностудії.... Прем’єра ж відбудеться 30 серпня у Будинку кіно. У такий спосіб відзначимо мій день народження.
— А коли ви востаннє переглядали "Тіні забутих предків"?
— Цього літа. В Українському домі влаштували презентацію відреставрованої стрічки Сергія Параджанова. І це чудово, що тепер є пристойна копія, з якою можна їздити на покази за кордон... Головне ж — зловила себе на думці, що фільм аніскільки не застарів. Історія про гуцульських Ромео та Джульєтту й сьогодні дивиться на одному подиху. Що значить — геній-режисер... До слова, на пам’ять про "Тіні забутих предків" у мене залишився пояс.
Знаєте, той період згадую сьогодні як один із найщасливіших у своєму житті. Десь протягом десяти років я багато знімалась і грала в театрі. Щомісяця — двадцять п’ять вистав. Прилітаєш зранку зі зйомок — увечері спектакль, а після нього — знову в дорогу. Дивуюсь, як усюди встигала... Та й фільми були хороші. Справжнє кіномистецтво, про яке тепер можна тільки мріяти. (Зітхає).
— Якщо не секрет, нині ваше серце вільне?
— Ні, я не сама. (Усміхається). Ми знайомі дуже давно, але живемо разом не так довго. Треба сказати, що в усіх моїх чоловіків були дуже складні характери. І в Юрія Іллєнка, і в Михайла Саранчука (директор театру Лесі Українки. — Авт.), і тепер ось — в Андрія Галя. До того ж він — юрист, а вони взагалі люди жорсткі... Проте я люблю його, а коли любиш, дуже багато пробачаєш. У будь-якому разі — мені з ним добре. А що буде далі — поняття не маю.
— Ларисо Валентинівно, як би ви продовжили речення: "Навіть у страшному сні я не могла уявити..."?
— ...що росія нападе на Україну. Коли за тиждень перед тим колеги з театру казали мені, що Київ можуть бомбардувати, я казала: ніколи в житті. А 24 лютого це сталося. Так хочеться прокинутися одного ранку — й ніби нічого не було. Але ж було! І навіть, коли війна закінчиться, нам ще довго доведеться лікувати свої душі, піднімати країну і т. д. Взагалі ж — це настільки все страшно, що я задихаюся від того жаху.
