"Наші концерти вже відбулись у Польщі, ФРН, Угорщині, Чехії та Словаччині, — каже Сергій Танчинець, якого мій дзвінок застав у Варшаві. — Попереду ж виступи у США та Канаді... Цей тур — звісно, на підтримку ЗСУ. Чимало моїх друзів перебувають нині на фронті, тому маємо багато запитів. В основному — на автомобілі й квадрокоптери. Спочатку купували їх за гроші, зароблені раніше. Коли все витратили, вирішили зробити концерти за кордоном. Тож, повернувшись з гастролей, зможемо знову допомогти нашим хлопцям".
— Нещодавно ви виступали в київській підземці. Який післясмак від концерту на такій незвичній локації?
— Це був телевізійний проект, до якого нас запросили. Місце справді цікаве. У нинішніх реаліях воно набуло символізму. Та й атмосфера незвична... Проте нам було не вперше виступати в метро: наприкінці березня ми зіграли там акустичний концерт. Не для телебачення, а просто для людей, які ховались від бомбардувань.
Вони були налякані, пригнічені, втомлені. Коли ж почули нас, стали всміхатися та обійматися. Це був перший виступ після 24 лютого. Саме тоді я зрозумів, що треба йти до людей з музикою. І от з того дня ми їздимо і на фронт, і на деокуповані території... Оце повернемося з-за кордону й знову вирушимо до військових.
— До речі, початок повномасштабної війни застав "Без обмежень" у Києві чи ви, як завжди, гастролювали?
— Так, ми були в турі "Вільні люди", що стартував 15 січня. Відіграли дев’ятнадцять концертів. Останній — 23 лютого — в Хмельницькому, де й заночували в готелі. А пів на п’яту ранку мені зателефонувала дружина й сказала, що почали бомбити Київ і вони спускаються у бомбосховище. Я розбудив хлопців, ми сіли в бус та поїхали до столиці... Так у моє життя прийшла велика війна.
Я розбудив хлопців, ми сіли в бус та поїхали до столиці... Так у моє життя прийшла велика війна.
— У вас, здається, двоє маленьких дітей. Ви вивезли їх з Києва до рідного Закарпаття чи кудись далі?
— Так, зранку 25 числа ми виїхали в Мукачево, до моїх батьків. Малому — чотири з половиною, доньці — тринадцять. Вона вже не така маленька, але теж — дитина, і була дуже налякана... Через деякий час я почав волонтерити, мене, в принципі, не було вдома, постійно в дорозі. Тож дружина з дітьми переїхала до сестри у Варшаву, а потім полетіла до Японії — у Токіо.
Для нас такий вибір був абсолютно очевидний. Річ у тім, що Анна — перекладач японської мови. Вчилась у місті Осака, півтора року жила там за студентським обміном. І для дружини та країна цілком зрозуміла... Нещодавно літав до сім’ї. Ми побули трошки разом — дванадцять днів, і я повернувся працювати далі. До слова, в Японії також організували акустичний концерт.
— Усі ваші виступи, мабуть, не обходяться без виконання пісні "Вільні люди"? Сьогодні її зміст став ще глибшим...
— Текст цієї пісні про одвічні цінності: прагнення українського народу до свободи й стремління позбутися ярма. Адже найбільша цінність — воля! "Вільні люди" були актуальні й раніше, адже війна триває з 2014 року, просто нині вона прийшла в реальність кожного українця. Тому тепер усі стали однаково відчувати цю пісню... Сподіваюсь, її слова надихатимуть людей до праці — кожного на своєму місці — задля перемоги.
— До речі, а нові пісні у вас народжуються нині?
— Тривалий час я мовчав. Не було часу навіть зупинитися і подумати про музику. Кажу, ми були постійно в дорозі — "волонтерка", якісь вантажі, потім почалися акустичні концерти. У певний момент народилась пісня "24.02", в яку я вклав дуже багато емоцій. Спустошив себе. В усіх сенсах того слова... А ось лірика сьогодні не пишеться, бо обставини довкола не ті. (Зітхає).
— Сергію, як би ви продовжили речення: "Ніколи не зможу пробачити росіянам..."?
— Ви знаєте, я хочу, щоб ці люди понесли відповідальність — і моральну, і фізичну — за все те, що через їхню бездіяльність та з мовчазної підтримки коїться сьогодні... Проте очевидно: добро — переможе. Так було в усі часи. І агресори завжди зазнавали у війнах краху... Я ж ніколи не пробачу росіянам їхню сутність!
