— Наталіє В’ячеславівно, ви нещодавно повернулися з гастролей у Кишеневі, де показали виставу "Коріолан" за Шекспіром. Як вас приймали у столиці Молдови?
— Дуже привітно. Були овації, квіти, вигуки із залу: "Слава Україні!" Синьо-жовтий стяг на сцені (його наприкінці вистави розгорнув актор, який зіграв головну роль) та спільне виконання пісні "Ой у лузі червона калина...", яку тепер знає чи не вся Європа. Був такий обмін емоціями й таке неймовірне піднесення, що не передати словами.
Опісля ж ще довго спілкувалися з акторами Національного театру імені М. Емінеску, на сцені якого виступали. До речі, у репертуарі молдовських колег, як виявилось, є спектакль про Бучу. Ми мали можливість переглянути його напередодні. І там теж звучить "Ой у лузі..." Тож ці невеликі гастролі (вони тривали 5 днів) надовго запам’ятаються.
— Це ж, здається, ваш перший виїзд за межі України після 24 лютого?
— Так... Коли почалося повномасштабне вторгнення, я з чоловіком (народний артист України Анатолій Хостікоєв. — Авт.) поїхала на Хмельниччину. Звичайно, нас там впізнавали й стали запрошувати з концертами. Для тероборони, поранених у шпиталях або військових, які вирушали на "нуль". Нам це було за честь... Коли ж театр імені І. Франка відновив роботу (між іншим — один із перших), одразу повернулися до Києва.
— Наскільки важко працювати в нинішніх реаліях? Маю на увазі повітряні тривоги, які можуть у будь-який момент перервати виставу...
— Знаєте, одного разу сирена пролунала незадовго до початку "Грека Зорби". Тільки дали відбій, як через 15 хвилин — знову. Довелося глядачам ховатися у метро й перечікувати протягом години. На щастя, наші шанувальники терплячі та вірні своїм акторам навіть у воєнні часи.
Тільки дали відбій, як через 15 хвилин — знову. Довелося глядачам ховатися у метро й перечікувати протягом години.
Ми ж тим часом думали, чи можна щось скоротити у виставі, адже треба було встигнути до закриття підземки о 21-й годині. Якимось дивом нам вдалося пришвидшити темпоритм. (Усміхається). Тож усі — і актори, і працівники театру, і глядачі — змогли потім нормально дістатися додому.
— У яких речах за останні вісім місяців ви ще більше утвердилися, а які стали для вас відкриттям?
— Приємним відкриттям стало те, як наш народ у перші ж дні вторгнення росії масово пішов захищати Україну. Це і для ворога виявилось несподіванкою і зупинило його в багатьох містах і селах. Нині ж ми протистоїмо тій навалі на неймовірній відстані — більш як тисяча кілометрів... І коли повідомляють про чергові успіхи ЗСУ, це така радість!
Проте наш противник — злостивий, нахабний, безпардонний. Усі найгірші слова, які тільки можна вжити, вони — "туди". Тож у відповідь йде злочин за злочином. Обстріли мирного населення просто жахливі. (Зітхає). На жаль, у росіян ніяк не закінчаться боєприпаси. Тож, думаю, треба нам готуватися до тривалої оборони.
— Цієї весни ви втратили найріднішу людину. Не стало вашої матері Ганни Іванівни...
— Так, на третій день війни. (Зітхає). Коли забирали труну з моргу, в Києві якраз було бомбардування. Тож похорон відбувався в екстремальних умовах... Знаєте, мама давно мала проблеми з серцем. Лікар, який свого часу робив їй заміну клапана, дав тоді прогноз на п’ять років. Мама ж прожила шість.
До слова, вона була із села Катюжанка на Київщині, що серйозно постраждало весною під час окупації. У нашій родинній хаті жила моя сестра з чотирма дітьми. На щастя, їм одразу вдалося звідти втекти. Інакше, хтозна, що було би з красунями дочками. Виїхали ж на старенькому "рафіку". Тепер ось живуть у Польщі.
— Наталіє В’ячеславівно, що живить ваш оптимізм сьогодні?
— Власне духовної міці додають наші воїни. Це навіть не люди, а якісь преподобні. (Усміхається). Що й казати, у нас неймовірна армія. Вона захищає сьогодні пів світу від країни-терористки, що тримає всіх за горло... Знаєте, іноді й у мене в очах бринить сльоза, але намагаюсь стримуватися і брати приклад з наших військових!
