— Наталко, чимало Ваших колег перебуває сьогодні за кордоном, зокрема, в Польщі. А Вам не пропонували перебратися з України у "безпечніше місце"?
— Війна застала нас, власне, у Польщі. Ми поїхали до Кракова на вихідні й опинилися у карантині. Збиралися повернутися до Львова 27 лютого, після його завершення. Але на той момент уже тривала повномасштабна війна.
Чоловік повернувся в Україну і добровільно зголосився до ЗСУ. Зараз воює. Ми ж із дітьми вирішили залишитися й нині живемо у Німеччині, в місті Марбах, де розташовується найбільший у світі літературний архів. Тут діти можуть вчитися і перебувають у безпеці, а я маю можливість працювати з унікальними документами, багато їжджу з виступами та презентаціями.
Після початку війни в Україні в цьому архіві виникла ініціатива створити можливість так званого "політичного притулку для літератури". Досі тут зберігали документи і манускрипти, пов’язані насамперед із німецькою літературою. Можна тут знайти і документи, пов’язані з українськими письменниками, зокрема з Ольгою Кобилянською, Еммою Андієвською, Василем Стусом і навіть Назаром Гончаром, але усі ці згадки пов’язані з перекладами німецькою чи якоюсь іншою формою дотичності до їхньої літератури.
Скажімо, згадка про Василя Стуса зберігається тут через те, що відома німецька поетка Сара Кірш писала йому листи в ув’язнення. Знайшла я тут і листи німецького представництва організації Amnesty International, яка у 80-х уважно стежила за процесом Стуса, їм уже тоді було відомо про роль Віктора Медведчука у цьому процесі й письмове свідчення про це можна знайти у Марбаху.
А тепер в архіві вирішили підтримувати тексти і літераторів із загрожених країн незалежно від мови чи місця їх створення. Це надзвичайно важливий крок, і я дуже тішуся, що тепер тут можна буде знайти більше згадок про Україну.
— А "творчий процес" Ви поставили на паузу?
— Хоч повітряні тривоги у мене і не лунають насправді, а лише у телефоні, думати про літературу мені нині складно. Моє писання зараз обмежене до роботи над статтями, блогами, інтерв’ю. Усе, що вимагається для війни на інформаційному фронті.
Сприйняття України у Німеччині наразі далеке від того, якого би нам хотілося, і над цим доведеться ще довго працювати. Перекладати, розповідати, пояснювати собі й світу власну історію і всі нюанси українсько-російських відносин, вибудовувати уявлення про нашу культуру, відстоювати своє право бути частиною європейського культурного простору.
Дуже хочеться взятися за наступний роман, але спершу слід відновити душевний спокій, необхідний для цього. А під час війни це навряд чи вдасться.
Наталка Сняданко: "Поляки зараз дуже тепло сприймають українську літературу"
— Нещодавно в одному з польських видавництв вийшов Ваш роман Porządne papiery arcyksięcia Wilhelma. Постать Василя Вишиваного — нащадка династії Габсбургів, який воював у лавах січових стрільців — і в Україні не надто "розкручена". А наскільки цей роман може бути цікавим для читача у Польщі? Навіть якщо не брати до уваги політичні нюанси...
— Якраз у Польщі ця історія часто сприймається як своя. Хоч постать Вишиваного там і не надто відома, але габсбурзьке минуле поляки сприймають як частину власної історії, нею цікавляться, а багато хто і добре орієнтується у цьому періоді. Книжка вийшла ще зовсім нещодавно, але від перших зустрічей із читачами залишилися дуже теплі спогади. Поляки зараз дуже тепло сприймають українську літературу, а тим більше, коли там ідеться і про польську історію.
— Це, здається, вже п’ята Ваша книга, що побачила світ у перекладі польською мовою. До того були — Kolekcja namiętności, Ahatanhel, Lubczyk na poddaszu і Frau Muller nie zamierza placi wiecej. Чи можна сказати, що Ви уже знайшли у Польщі свого читача?
— Ці книги виходили в різних видавництвах, але усі сприймалися дуже тепло. Навіть сьогодні, на зустрічах, люди приносять на автограф-сесії не лише найновішу книгу, а й попередні. Я завжди тішуся, коли їду до Польщі на літературні зустрічі. Почуваюся там як удома.
— Ви також працюєте як перекладачка. Український читач завдяки Вам міг краще пізнати творчість Збігнєва Герберта і Чеслава Мілоша. Скажіть, "тіні класиків" іноді Вас не лякають?
— Навпаки, я страшенно тішуся й пишаюся, що мала змогу перекладати такі важливі для мене тексти як польської, так і німецькомовної літератури. До того ж, я перекладала й продовжую перекладати багато сучасних авторів та авторок — таких, як Катажина Ґрохоля, Сильвія Гутнік, Януш Вішнєвський і багато інших. Незабаром вийде друком ще один переклад, зроблений уже під час війни, книга сучасної німецької письменниці Юдіт Германн "Вдома".
— Свого часу Ви стали лауреаткою премії ім. Джозефа Конрада-Коженьовського, яку вручає Польський інститут у Києві, а два роки тому потрапили до номінантів літературної відзнаки Angelus. Наскільки нагороди — тим більше міжнародні — для Вас важливі?
— Нагороди важливі у літературі, адже це ознака того, що тексти знаходять читачів та відгуки. Нагороди і рецензії допомагають читачам зорієнтуватися серед величезної кількості книг. Скажімо, книга лауреата чи лауреатки Букерівської премії точно не буде марно витраченим часом. Хоча, ясна річ, чимало цікавих текстів залишаються поза увагою нагород та критиків. І це страшенно шкода.
Ще більше шкода, що в Україні так мало літературних відзнак. Це ознака того, що література не належить до пріоритетних сфер у нашій державі. І це слід змінити. Ми повинні шанувати й підтримувати свою літературу та культуру загалом, просувати її серед читачів в Україні і за кордоном, без цього ми не зможемо розраховувати на розуміння й повагу до себе у світі.
Наталка Сняданко: "Польща – ідеальна країна для мандрів"
— Не сумніваюсь, що Вам доводилось не раз подорожувати Польщею, зокрема, під час участі в програмі Gaude Polonia. Яке місто чи містечко, де побували, Ви порадили б відвідати, а куди ще не встигли доїхати, але дуже хотілось би?
— Я справді страшенно люблю подорожувати Польщею, маю там багато друзів, у багатьох містах буваю часто, в інших рідше.
Думаю, що цікаво побувати всюди, де вдасться, адже Польща – ідеальна країна для мандрів. Особливо для українців. Розташована від нас близько, українці розуміють польську без особливих труднощів, у поляків схожа до нас ментальність, вони, на відміну від багатьох інших європейців, обізнані з українською історією, а іноді навіть культурою. У Польщі можна побачити і довідатися багато цікавого, до того ж ця країна усе ще фінансово доступніша, ніж багато інших.
Місць, в яких я у Польщі не була, хоч і дуже хотіла, чимало, але у контексті книги Porządne papiery arcyksięcia Wilhelma — це, безумовно, Живєц, мала батьківщина Василя Вишиваного. Сподіваюся, колись таки туди потрапити.
— Сьогодні у цій країні прихисток знайшли понад два мільйони українців. Якщо вже не більше... Чи стало для Вас несподіванкою щире бажання не тільки влади, але й простих поляків допомогти Україні в скрутну хвилину?
— Це і справді стало величезною несподіванкою, думаю, не лише для мене. Величезна солідарність із Україною відчутна не лише у Польщі, а і в інших країнах Європи. Ставлення до війни в Україні неможливо порівняти зі ставленням до інших воєн, які сьогодні точаться у світі. Ця готовність допомогти й підтримати щоденно мене зворушує. Я страшенно ціную це і сподіваюся, що це не зміниться втомою від України, розчаруванням через те, що війна триває так довго і все ніяк не закінчиться, маленькими приватними чварами, які псуватимуть стосунки й ставлення до українців.
Сподіваюся, що це зацікавлення Україною не обмежиться просто співчуттям, а з нього народяться нові цікаві проекти і співпраця насамперед у сфері культури. Ця співпраця наразі відбувається доволі однобоко і переважно завдяки поодиноким ентузіастам, які знаходять кошти й ініціюють переклади, спільні культурні події, літературні фестивалі, стипендії тощо.
Потрібно, щоб із боку України існувала інституційна підтримка таких ініціатив, лише тоді вони зможуть розвиватися і покращувати міжнародний імідж України. Роль культурної дипломатії тут важко переоцінити. Якби ми почали займатися цим на державному рівні раніше, зараз би не доводилося пояснювати, чим же Україна відрізняється від росії і чому заслуговує на право бути незалежною державою.
— Наталко, як би Ви продовжили речення: "Що б і хто б не казав, я точно знаю..."?
—... що культура й література важлива завжди і в усі часи. Не буває ситуацій, коли це "не на часі", бо є важливіші справи та проблеми. Нині саме той момент, коли такі фрази можуть лунати, але цього не можна допускати.
