До війни один із найпопулярніших колективів давав по двадцять концертів у місяць. Причому збирав аншлаги від Ужгорода до Маріуполя. Нині ж вони виступають нечасто й, в основному, для наших захисників. Тепер Віктор Бронюк та його музиканти мають нагальніші справи...
— Знаю, що сьогодні ви активно займаєтесь волонтерством. Чим вдалося підсилити чи просто допомогти бійцям, які на фронті?
— Та багато чим. Благодійний фонд, що я очолюю, передав більш як тисячу тонн гуманітарних вантажів. І для військових підрозділів, і для вимушених переселенців. Для перших — це не лише амуніція, а й техніка. Від машин (вантажівки, легковики, "швидкі") до старлінків і квадрокоптерів... Одне слово, все, що нині потребують хлопці на передовій, намагаємося шукати, купувати, доправляти.
— А благодійні концерти організовуєте? Якщо не в Україні, то за її межами...
— За кордоном поки що не гастролюємо, бо майже половина складу мобілізована. (До речі, я також служу в ЗСУ: займаюсь логістикою, комунікацією, тобто майже тим самим, що й у фонді). Хотіли оце нещодавно влаштувати мінітур у Західній Україні, але потім перенесли його на весну... Проте були імпровізовані концерти на бойових позиціях (так би мовити, малим складом), у шпиталях і на командних пунктах.
А ще співпрацюємо з Луганською військовою адміністрацією. Місяць тому, наприклад, виступали перед переселенцями, які знайшли прихисток в Одесі. Щоправда, того дня туди "прилетіло". Довелося на власні очі — чи не першими в Україні — побачити "шахедів". Просто над нами працювали зенітні установки й стрілецька зброя, які намагались збити "літаючі мопеди". На жаль, від них усе ж постраждали цивільні об’єкти.
— До слова, а ваш приватний будинок у рідній Вінниці, яку також нерідко атакують, не постраждав?
— Ви знаєте, я живу в районі, де стоїть телевізійна вежа. Коли одного разу москалі туди цілили, над нашою хатою пролетіло. І так відчутно... На щастя, мої дружина й двоє дітей із 25 лютого перебували в Болгарії (рішення про їхній виїзд ми прийняли за декілька днів до повномасштабного вторгнення), а повернулись до України на початку вересня... Дуже вже сумували!
— Скупа чоловіча сльоза часто з’являється на вашому обличчі нині?
— Ну, буває. Пригадую, відвозили чергову партію автомобілів — для Національної поліції Київської області. В той день якраз були звільнені Буча, Ірпінь, Гостомель. Там побували передові загони, спецпідрозділи правоохоронців, які зробили перші фотографії побаченого. Так до мене потрапили світлини, які облетіли потім увесь світ...
Ми поверталися тоді додому, в бусику було темно, й мене дійсно "накрило". З’явилась, як ви кажете, скупа (чи не скупа, не знаю) чоловіча сльоза. Те, що москалі чинили з дітками, з жінками, з бабусями та дідусями, не піддається жодній логіці. Я ніяк не міг зрозуміти: що взагалі має бути у головах цих істот, аби до такого дійти... На жаль, маємо ось таких сусідів-придурків.
— Як би ви продовжили речення: "Росія рано чи пізно має зрозуміти..."?
— Скажу вам як історик за фахом: Росія ніколи нічого не розуміла, не розуміє і не зрозуміє... Навіть якщо вони тепер "відгребуть", а вони по-любому "відгребуть", то на якийсь час зупиняться, але не полишать ідеї рано чи пізно повернутися і зруйнувати тут усе. Це така нація, вона визнає тільки силу. Тому треба, щоб їх постійно хтось бив. Тоді москалі стають сумирними.
Навіть якщо вони тепер "відгребуть", а вони по-любому "відгребуть", то на якийсь час зупиняться, але не полишать ідеї рано чи пізно повернутися і зруйнувати тут усе.
— Вікторе, скажіть, у чому ви черпаєте оптимізм?
— Оптимізм? У спілкуванні з людьми. Багато з ким я познайомився якраз у Збройних силах. Хтось із них займався улюбленою справою, хтось мав непоганий бізнес, хтось був на заробітках за кордоном. За інших обставин, можливо, ми ніколи не пересіклися б. А тут... Це дуже світлі та дуже правильні хлопці. З величезним почуттям гумору та величезним патріотичним настроєм. З відчуттям великої відповідальності вони звільняють Україну, знищуючи ворога. Ось це й надихає: нарешті ми викарбовуємося як нація!
