— Юрію, слухаючи вашу музику, одразу зрозуміло, що ви до кісток творча людина. Я здивувалась, дізнавшись, що ви займаєтесь прагматичною підприємницькою діяльністю…
— Для мене підприємницька діяльність — це спосіб виживання, заробляння грошей. А без музики я не можу повноцінно жити. Я ставлюся до неї, як до свого психотерапевта, бо та музика, яку я створюю, мене заспокоює, допомагає відновитись, повернутись в стан енергетичного наповнення. Я мрію про те, щоб вона так само діяла ще на когось, як на мене, і це мене надихає також.
— З чого почалося ваше захоплення з музикою?
— Пригадую, як у шість років мене привели у музичну школу і сказали дунути у кларнет. Я подув і втратив свідомість (Сміється). Тоді мені сказали, що кларнетиста з мене не буде. А чому мене цікавив саме цей музичний інструмент? Коли я з батьками ходив у цирк, то дивився не на те, що відбувається на арені, а на оркестрову яму — там духовий оркестр грав джаз. Мене це так заворожувало!
Вже потім, коли я став телепродюсером, то почав розвивати тему оркестрової джазової музики, бо вона приваблювала мене атмосферою Америки 30-х років із хмарочосами, металевими та урбаністичними бетонними спорудами. Для мене місто, у якому звучить джаз, має зовсім інший вигляд, ніж коли там грає якась інша музика. Я дуже хотів, щоб у Львові звучав джаз українською мовою, щоб люди почувалися там, як в цивілізованому місті, а не совковому.
— У музичну школу вас не взяли, тож як ви розвивались в музичному напрямку?
— У 14 років я робив дискотеки. Вони були більше схожі на музичні вистави, бо окрім реміксів, які ми з товаришем записували на бобінах і ставили на вініловому програвачі, ми демонстрували шоу з фотографій за допомогою діапроекторів.
Якось про це шоу місцеве телебачення зняло сюжет. І згодом мені запропонували написати сценарій програми для ТБ. Так, ще навчаючись у школі, я почав працювати на телебаченні: був і режисером, і оператором, і сценаристом… А свої музичні кавалки записував у студії у відомих режисерів Богдана Стефури, Маркіяна Дрібнюка, які записували зокрема "Пікардійську терцію".
— Куди ви вступили після навчання у школі? Обрали творчу професію?
— Ні, я вступив на інженерно-будівельний факультет "Львівської політехніки". Батьки казали, що мрії мріями, але має бути і практичний фах. Зрештою, я вже мав досвід роботи на ТБ, тому вважав, що немає сенсу вступати кудись, аби всьому цьому вчитись ще раз. А от інженерно-будівельна справа здавалась доволі практичною, бо ж будинки будуть зводити завжди.
Водночас моє життя і далі оберталось навколо музики. Я організував свою телестудію "Захід-відео", яка була представником телеканалу ICTV у Львівській області, співпрацював з Олександром Ксенофонтовим та Русланою Лижичко, гуртом "Скрябін". Далі продовжив свою кар"єру на ТРК Люкс, де був продюсером декількох програм, зокрема міні-документального серіалу "Легенди старого Львова" за, який до речі, у 2004 отримав нагороду Телетріумф.
Одна із найцікавіших моїх робіт на телебаченні — представництво телеканалу Fashion TV в Україні. Посада продюсера зобов’язувала до подорожей світом і присутності на фешн-показах. Я був в гостях у Роберта Каваллі, Пако Рабана, який, до речі, зготував нам дуже смачне різотто.
— А музику паралельно писали?
— У 2005-му я нарешті здійснив свою мрію і випустив джазовий альбом "Сніжність. Музика зимових свят", до якого я написав кілька своїх пісень і переклав та адаптував пісні американських виконавців 30-х років. Цей альбом я присвятив його своєму старшому сину від першого мого шлюбу Богдану, з яким дуже рідко бачився і майже не спілкувався через важке розлучення з першою дружиною.
Через чотири роки я записав альбом "Сніжність-2", а потім в моїй творчості настала довготривала пауза. Через брак часу та повну заангажованість у відновлення Львівського Палацу мистецтв на посаді директора, я відійшов від музики і наблизився до господарки, а також живопису та скульптури.
— І тоді вам знадобилися знання, набуті у Львівській Політехніці?
— Безумовно! Я зміг швидко навести лад із опаленням, каналізацією, вентиляцією і зекономити кошти на опаленні. До речі, таки здобув другу вищу освіту у професії, пов’язаній з мистецтвом — менеджер мистецтва в Академії мистецтв.
Протягом року ми проводили у Палаці мистецтв понад 250 різних заходів: фестивалі, ярмарки, концерти, кінофестивалі...
Мабуть, найцікавішим проектом була мультимедійна виставка "Україна босоніж", для якої ми з французьким режисером Вінсентом Муном записували українські народні пісні та музику у різних регіонах України. Виставка, яка відбулася у німецькому Фрайбургу, виглядала так: глядачі заходили у зал босоніж, йшли по хвої і чули гуцульських скрипалів, на екрані бачили Карпати. Далі переходили до залу з бруківкою і слухали музику та пісні євреїв з Одеси. Потім ступали асфальтом і чули музику гурту "Даха Браха", який ми записували на бетонних урбаністичних краєвидах Труханового острова. А потім йшли по піску під звуки бандури та спів колишнього капітана корабля з Криму, катер якого продали і він став бандуристом і об"їздив цілий світ. Виставка — геніальна.
— Сьогодні ви мешкаєте в Польщі. Що вас підштовхнуло до еміграції?
— У 2018 році після звільнення з Палацу мистецтв мені здавалося, що життя минає намарно, мій особистий розвиток зупинився. Зрозумів, що треба починати усе спочатку, і найпростіше це зробити в іншій країні. Мій дідусь народився в Кракові, я володів польською мовою, тож вибір впав на Польщу. Тут почав займатись підприємництвом.
На початку 2020 року забрав сім’ю до Кракова. Зараз старшому сину Дарію — 14 років, а дочці Емілії — 10. Обоє люблять музику, вчаться грати на інструментах і співати. Емілія з 3-х років займається балетом, зараз продовжує свій творчий шлях тут, у Польщі.
— Отже, в Польщі ви зосередились на підприємництві. А як же музика?
— Я повернувся до неї під час карантину. Тоді я, як і усі, опинився "ув'язненим" вдома, але завдяки цьому мав можливість повернутися до музики, писати пісні. У результаті видав два альбоми пісень польською мовою. До речі, першу пісню польською я написав ще в 1999 році, але вона лежала у шухляді.
Хліб музиканта дуже важкий, треба багато років голодувати, щоб тебе помітили. А у тому темпі, що я жив, не було часу ні на голод, ні на терпіння, ні на очікування...
— Юрію, хто чи що вас надихає на творчість?
— Для творчої душі, окрім "страждань", потрібна муза, яка дає надію. Моя дружина Марія — моя муза. Ми одружені 22 роки. Познайомилися на дискотеці у Стрию.
— Як ваша сім’я святкує Різдво?
— Я святкую різдвяні свята зі "Сніжністю". Така моя місія — створювати різдвяний теплий, радісний настрій. Таке бажання моєї душі — обігріти у холодний зимовий вечір. Мою музику можна послухати на спотіфай і на ютубі.
— І наостанок. Що ви порадите українцям, які починають свій шлях у Польщі?
— Головне — не боятися і не лінуватися. Цими якостями українці завойовують серця мешканців ЄС. Наші біженці після 2-3 місяців у Польщі вже відкривають свої кафе, салони краси, стають бухгалтерами, операторами в кол-центрах…Ми, українці, маємо такий потенціал, що дай Боже кожному. Це треба розуміти і не розвивати у собі комплексів меншовартості. Ми повинні любити і цінувати себе, тоді і нас будуть любити і цінувати інші.
