Довідка: У 2002 році у польському Ольштині брати-українці Пьотр і Павло Солодухи та їхніх друг поляк Лукаш Койрис заснували рок-гурт, який назвали на честь героя з творчості Івана Котляревського, веселого козака Енея — "Enej". Згодом до них приєднався бас-гітарист Мирослав Ортинський, який народився у Львові, отож гурт з перших днів позиціонує себе, як польсько-український.
Першою вагомою перемогою гурту був виступ у 2010 році на фестивалі "Przystanek Woodstock". Цього ж року вони випустили альбом "Folkorabel", який незабаром отримав статус золотого. Наступного року "Enej" переміг у програмі "Must Be The Music — Tylko Muzyka", де був був обраний з-поміж 10 000 учасників. І вже через добу після фіналу більшість радіостанції Польщі почали крутити пісню "Radio Hello", яка стала хітом літа 2011 року, і нині регулярно звучить на FM-радіо.
22 січня 2014 року "Enej" та український гурт "Kozak System" видали пісню "Брат за брата" на знак солідарності з українським народом, який боровся на Євромайдані за свободу і демократію. У грудні цього ж року гурт заспівав пісню "Біля тополі", яку присвятив українським військовим, що загинули за Україну.
Пьотр Солодуха: "Три чи чотири місяці ми навіть не заходили у студію!"
— Ми щойно закінчили наш концертний тур, мали цього року понад сотню виступів, — каже Пьотрик. — І якось стало сумно, що не написали нічого нового. Отож взялися до створення нових пісень. Плануємо видати платівку до кінця цього або на початку наступного року.
— Розумію, Пьотрику, що однією із причин творчої паузи гурту цього року стало повномасштабне вторгнення Росії в Україну. А як особисто на тебе вплинула війна?
— Я дуже добре пам'ятаю ранок 24 лютого. Я прокинувся, взяв у руки телефон, прочитав новини... Збоку спала моя семирічна дочка. Я не знав що робити далі. Ще десь п’ять хвилин я не вірив, що все це правда... Одразу подзвонив до батьків, до родини, яка живе біля Львова…
На третій день від початку війни ми поїхали на кордон, щоб забрати сестер з дітьми нашого бас-гітариста Мирослава Ортинського, який народився у Львові. Я бачив, скільки було людей на кордоні, бачив їхні сльози і біль…
І ти маєш рацію, уся ця ситуація, ці страждання не давали мені часу, спокою чи просто вільної голови, щоб думати про нові пісні і писати їх. Три чи чотири місяці ми навіть не заходили у студію! Ми розуміли, що не можна з ранку до вечора дивитися новини про війну, треба повертатися до роботи... Я нікого не хочу образити, бо кожна праця важлива, але для нашої діяльності потрібні трохи спокійніші умови, адже ми не просто виконуємо механічну роботу.
— Але ви все ж давали концерти. Хоча вони стали трохи іншими...
— Уже на п’ятий день після початку війни Польське телебачення організувало у Варшаві концерт на підтримку України. Нас запросили виступити. Ми співали українською мовою пісню "Біля тополі" і польською "Збудуємо дом". Це був найважчий і найсумніший концерт у моєму житті, зі сльозами, з думками про мою родину в Україні. Я ніколи не думав, що колись переживатиму такі складні моменти. І опісля протягом цілого року на кожному концерті, на який глядачі приходили уже просто розважитися, ми відводили десять хвилин для того, щоб нагадати — в Україні триває страшна війна, гинуть люди, ми, у Польщі чи в інших країнах, перебуваємо у безпеці, нам добре, але мусимо пам'ятати, що війна не закінчилася, ситуація надалі загрозлива, потрібно допомагати українцям.
— Ваші родичі з Львівщини приїхали до вас в Ольштин?
— Ні, ніхто не приїхав. Сестри крізь сльози казали, що не можуть залишити своїх чоловіків. І навіть старшого віку вуйко пояснював, що не залишить своїх дітей, бо буде постійно про них хвилюватися. Я б дуже хотів, щоб вони пожили в Польщі у безпеці, без повітряних тривог, без ракет у небі, але водночас я їх розумію.
Пьотр Солодуха: "Іноземці підспівують українською на наших концертах!"
— Торік до Польщі приїхало понад два мільйона українців. На твою думку, вони змінили самих поляків? Чи змінилося за цей час ставлення поляків до українців?
— Я можу розповісти лише про те, що бачив на наших концертах. Відносини між українцями і поляками стали кращі, війна показала єдність двох народів. І хай так буде завжди. Це моя мрія, щоб два наші народи, які мали складну історію, дуже міцно поєдналися.
— Знаю, що ви на концертах у різних країнах світу співаєте свої українські пісні "Біля тополі", "Мила моя", "Моя Енеїда". Як глядачі сприймають таку творчість зараз?
— Скажу так: є люди, які навіть виписують собі українські слова і вчать їх, щоб підспівувати на концертах! Це дуже приємно. До речі, на наших концертах завжди майорять синьо-жовті прапори — і в Норвегії, і в США, і в Польщі…
— Пьотрику, ти з братом Павлом обрали музичний фах. Такий талант ви успадкували від батьків?
— Ні, у нас не музична родина. Хіба що брат діда трішки грав на скрипці. Тато зовсім не співає, як кажуть, йому "слон на вухо наступив", мама — і співає, і розуміє музику, але профільної освіти не має.
Перші музичні кроки у нашій сім"ї зробив мій брат, він спершу вчився грати на піаніно, потім — на скрипці. І ось я, будучи малим (у нас 9 років різниці), заздрив братові, бо на родинних зустрічах він сідав за піаніно, а бабця чи вуйко хвалили його: "Павле, ти так гарно граєш"! Я теж хотів вміти грати, щоб і мене хвалили (усміхається).
І ось, за розповідями мами, коли мені було шість, я сів за піаніно і сам навчився грати одну мелодію. Це тривало приблизно одинадцять годин! Опісля мама запросила вчителя музики, який навчав мене два роки. Далі я вступив до музичної школи, де грав на баяні, згодом закінчив в Ольштині студії музичної освіти. Павло ж не пішов вчиися у музичну школу. Та коли мав років вісімнадцять чи дев"ятнадцять, то його захопили барабани. Ось такий у нас шлях до музики.
— А чи успадкувала талант до музики твоя дочка?
— Мой доні – сім років. Вона дуже любить грати на фортепіано, вчиться в музичній школі, добре собі дає раду. Я не знаю, чи вона буде займатися музикою все життя, але поки що хоче цього. Хоча водночас дуже любить песиків, котиків і всіх звіряток, тож може стане ветеринаром? (усміхається)
Раніше донька казала мені: "Тато, то файно, що ти граєш, але тебе ніколи немає вдома". Для неї, з одного боку, моя праця є приводом для гордості, а з іншого — робота краде в неї тата, вона мене рідко бачить.
— Пьотрику, гурт "Enej" концертує по всьому світу, здобув багато перемог на фестивалях, ваші платівки стали золотими і платиновими, пісня "Radio Hello" вже дванадцять років щодня звучить на радіостанціях. Про що ти і твої колеги по групі мрієте зараз?
— Нині я постійно думаю про Україну, на кожному концерті кажу зі сцени, що Україна переможе у війні. І наша мрія — зіграти після перемоги концерт у Києві. Він буде найважливішим за всю історію нашої творчості. Я вірю, що це станеться уже найближчим часом.
