— Пані Даріє, нині ви живете і творите у Польщі. Як почуваєтесь у цій країні?
— У нашій сім’ї троє дітей, і після повномасштабного вторгнення їхня безпека була на першому місці. Крім того, усі заплановані проєкти в Україні були скасовані. Отож ми переїхали у Краків — місто, яке дуже подібне до Львова, де ми до того мешкали. Воно дуже підійшло нам за духом. Тут ми заново намагаємось збудувати свій уявний дім.
— Ви регулярно влаштовуєте мистецькі майстер-класи…
— Так. Увага світу зараз прикута до України, і ми маємо використати цей момент, щоб розповідати про нашу країну. З цього погляду мистецтво — теж своєрідна зброя.
Я регулярно влаштовую у містах Польщі та інших країн майстер-класи витинанки, кошти з яких перераховую на потреби ЗСУ. Серед учасників заходів — українці та іноземці… Іноді ми витинаємо візерунки і плачемо. Знаєте, це своєрідна арт-терапія, щоб відновити душевний спокій, зберегти психологічний стан.
Нині працюю у тому ж ритмі та займаюся домом та дітьми, як і раніше, намагаюсь шукати нові проєкти, щоб прогодувати сім’ю і оплатити житло. Але психологічно — дуже важко, як мені, так і дітям: нова мова, нове середовище… Рятує робота.
— Поговорімо про неї більше. Ви виросли у сім"ї скульпторів і здобули освіту у цьому напрямку. Як ви перейшли до виготовлення витинанок?
— Це моє хобі з дитинства, якому навчили батьки. У 2008 році на всеукраїнській виставці у Львові мистецтвознавець Михайло Станкевич розповів, що витинанку нині вважають вимираючим видом мистецтва в Україні. Це підштовхнуло мене з більшою силою займатись саме цим і робити це по-сучасному.
Під час десятирічної декретної відпустки (я перебувала у ній почергово із трьома дітьми) саме витинанка врятувала мою творчість. Спочатку я робила це просто так, а потім почали надходити замовлення, з’явився попит на мої роботи. Як то кажуть, мені пішло :)
Дарія Альошкіна: "Як у хаті витинанка, то й добро стоїть на ґанку"
— Цей вид мистецтва не є нині надто популярним. Яка його історія?
— Вирізанки з паперу виникли і розповсюдились у світі, як наслідок двох революцій: спочатку наукової, коли був винайдений папір, а потім індустріальної, коли його виробництво стало масовим, а він — доступним кожному. В Україні витинанка розквітла саме в другий період. Може вона і не створила революційних мистецьких рішень, але все ж таки одна технологічна особливість давала їй цікаву перевагу — це симетрія. Завдяки можливості складати папір у кілька разів можна було досягнути вражаючих результатів, не затрачаючи багато часу. Тож за годину можна було змінювати домашній простір до невпізнаваності. Так витинанка ставала частиною осель в Україні, переплітаючись з нашими символами, сенсами та віруваннями. На Поділлі, де я зростала (село Букатинка на Вінниччині), кажуть так: "Як у хаті витинанка, то й добро стоїть на ґанку".
— Ваші роботи прикрашають вітрини брендових крамниць, експонуються на виставках у багатьох країнах світу. Похваліться, де ще можна побачити ваші витинанки? Як їх використовують?
— Зізнаюся, що спершу треба було добряче попрацювати, щоб на витинанки звернули увагу, щоб вони стали модними і їх почали використовувати в інтер’єрах. Безумовно, дуже тішить, що такий нішовий вид мистецтва розвивається і стає трендом. Мої роботи експонувалися в Польщі, Чехії, Південній Кореї, Німеччині, Франції, Канаді, США, Бельгії, Австрії, Швейцарії, Данії. Ось нещодавно закінчилася велика експозиція у швейцарському Берні, а у квітні її можна буде побачити у Парижі.
Усі орнаменти — мої авторські до останнього штриха, вирізані винятково вручну, тому ніколи не повторюються. Мої витинанки є у багатьох приватних колекціях, найчастіше вони прикрашають вікна чи оформлені у вигляді картин у рамах, служать театральними декораціями чи оздоблюють публічні простори. Загалом це сотні квадратних метрів паперового мережива.
— Чи багато художників у світі працює у техніці витинанки? Тобто чи маєте конкурентів?
— Так, зараз це досить поширений вид мистецтва, у кожній країні є по два-три цікавих витинанкаря, які працюють у своїй унікальній стилістиці. Ми спілкуємось і один одного надихаємо, не переходячи межі, щоб щось у когось запозичувати. Не хочу говорити про плагіат, бо це болюча тема, але на жаль, він присутній. Я завжди кажу на майстер-класах — шукайте себе і свій стиль, і лише тоді ви відчуєте найбільше задоволення і досягнете успіху.
Дарія Альошкіна: "Мій чоловік — мій перший глядач і критик"
— Ваш чоловік — теж скульптор. Як ви познайомились?
— Познайомились в коледжі, де я була в ролі викладачки, а він — студента. І я одразу помітила, що той хлопчина — талановитий (Усміхається).
У моїй творчості Гордій відіграє роль першого глядача і критика. Якщо він каже, що робота добра, то я йому вірю, і для мене вже не так важливо, яка буде реакція публіки. Ми разом колись творили скульптури, і у нас це дуже добре виходило.
— А ваші діти люблять робити витинанки?
— Росава, Вакула та Еней витинанок не вирізають, натомість самодостатньо розвиваються у своїх улюблених хобі: донька малює, грає на піаніно, Вакула має свій трендовий TikTok і робить цікаві мультики, а Еней грає на фортепіано та гітарі.
