Сьогодні Павло Маков — один із найкрутіших сучасних українських художників. Активно виставляється не лише на Батьківщині, а й за кордоном. Так, лише минулого року його роботи могли побачити поціновувачі мистецтва у Венеції (на знаменитому бієнале!), Відні, Парижі, Флоренції...
— Павле, ви все ще перебуваєте в Iталії?
— Ні, я повернувся в Україну, до рідного Харкова, — каже журналісту "Експресу" 64-літній митець. — Місто, звичайно, змінилося. Проте за десять днів я звик і до зруйнованих будівель, і до вікон, забитих ДСП, і до того, що машин утричі менше, ніж було в мирні часи. Але неможливо звикнути до одного: майже всі мої найближчі друзі — виїхали. Хто до столиці, хто — за кордон... Тож ми з дружиною тепер залишились фактично самі.
— А минулого року ви одразу вирішили евакуйовуватись?
— Спочатку ми навіть не збиралися нікуди їхати. Перші три дні після повномасштабного вторгнення були вдома, наступні вісім — в укритті, що неподалік облдержадміністрації. Коли ж останню атакували російські ракети, ми в укритті аж підскочили на своїх ліжках. Тоді й вирішили, що треба все-таки полишити місто.
Того дня ще й "прилетіло" в будівлю СБУ, поблизу якої живе моя 93-літня мама. Дорога довкола була всіяна уламками скла. І одна зі скалок проколола шину мого автомобіля. Довелося у таких екстремальних умовах замінювати колесо. Найбільше я тоді переживав, щоб не пошкодило три інші. Інакше нам би не вдалося виїхати.
— Цікаво, як вдалося вивезти за кордон ваш проект для Венеційського бієнале?
— Фірми, з якими була попередня домовленість, після 24 лютого не змогли виконати своїх зобов’язань. Проте кураторові національного павільйону Марії Ланько все ж вдалося транспортувати головну частину інсталяції. Решту ми вже шукали можливостей доробити на місці. За фінансової підтримки італійців, за що їм, безумовно, велика подяка. Ми вклалися у рекордні терміни: за чотири тижні до відкриття бієнале...
Ну а після Венеції були виставки у Відні, Флоренції, Парижі. До того ж я міг там працювати. Не те, щоб мав супермайстерню, але мені гріх скаржитися. Головне ж — не лише репрезентував своїм мистецтвом нашу країну, але й долучався до допомоги ЗСУ. Артдилер Ігор Абрамович організував групу з наших митців, які донатили на потреби фронту. Так було придбано 25 автівок, а також тепловізори й іншу техніку.
— До речі, вам доводилось безпосередньо спілкуватися з бійцями?
— Трошки. Не знаю, чи варто про це писати, але ще до початку великого вторгнення Росії я допомагав одному бійцеві, який воює з 2014-го. Торік у січні дав йому три тисячі доларів, щоб Тарас купив собі все, що необхідно для воїна. Думав, що це великі гроші, а їх вистачило на хороший бронежилет, автомат і ліхтарик. (Усміхається).
До слова, тепер ось хочу з представниками нашої мистецької групи поїхати до хлопців, які воюють поблизу Бахмута. (Власне, ми здебільшого туди переганяли придбані автівки: останнього разу, наприклад, це була швидка допомога). Сподіваюсь, під час цієї поїздки буде можливість поспілкуватися з бійцями ближче.
— А як би ви продовжили речення: "Ніколи не пробачу росіянам..."?
— Всього того, що вони накоїли на нашій землі. От як можна пробачити їм численні вбивства?! (Зітхає). Знаєте, я був шокований, прочитавши весною минулого року статтю на сайті одного з державних російських інформагентств. У ній йшлося про те, що 20 мільйонів українців слід закатувати або заслати в Сибір, а ще 20-ть — "перевиховати". Це просто не вкладається у голові... Тому не може бути й мови про якесь прощення. Що би і хто би не казав.
— Аби не завершувати нашу розмову на невеселій ноті, хочу спитати таке: з якими містами й країнами пов’язані ваші наступні мистецькі проекти?
— Один із них відбудеться влітку у Відні, другий — восени у Варшаві. Проте надовго я вже не полишатиму дім. Знаєте, за межами рідної країни добре, але... Коли перебуваєш там тривалий час, втрачаєш сенси. Я хочу жити й працювати в Україні. Тим більше, що у мене в Харкові чудова майстерня. Ще, правда, треба привезти нашу кицьку, яка залишилась у друзів на Західній Україні. Тоді все буде о’кей. (Усміхається).
