Анжеліка Рудницька: "Не хочу виїздити з Києва й не будую ніяких шляхів відступу"

Заслужена артистка України розповідає, що купує для фронту, як її вишиті полотна пережили окупацію Херсона і в чому знаходить нині гармонію.

Багато хто пам’ятає її як ведучу популярного хіт-параду "Територія А", завдяки якому свого часу засвітилась ціла плеяда українських зірок. Проте Анжеліка Рудницька має чимало іпостасей: співачка, мисткиня, літераторка, а нині ще й волонтерка. В останніх справах киянка їздила нещодавно до Німеччини... 

— Я брала участь в українському фестивалі, на якому збирали гроші для хірургів, що працюють на Донецькому напрямку, — каже заслужена артистка України. — Акцію у містечку Трабен-Трарбах, природа довкола якого дуже нагадує Карпати, організували наші люди. Усе пройшло з великим розмахом: там були і сувеніри, і майстер-класи, і національна кухня. З шести тисяч місцевих мешканців тисяча відвідала цей фестиваль... Німці ще уточнюють, яку суму вдалося зібрати. Проте сподіваюсь, що долучиться і місцева влада. На ці кошти буде закуплено все необхідне для краматорських медиків, котрі рятують життя як військових, так і цивільних. 

Дивись відео "Вибух газу в Києві "

— Весною ви, здається, збирали гроші на портативну електростанцію для окопів? 

— Так, я постійно на щось збираю. (Усміхається). Тоді ми придбали дві такі станції. Виявилось, що хлопцям одну треба на позицію, в бліндаж, а другу — в місце дислокації. Окрім того, всю зиму я купувала туристичні спальники... А тепер ось придбали "Мавік" і збираємо гроші на черговий дрон. Тож моя волонтерська робота триває. Причому — ще з 2014 року! 

Окрім того, я постійно виступаю перед військовими. Знаєте, такі зустрічі — найважливіші й найтепліші. Вони дуже наснажують та не дають опускати руки чи розкисати. Хоча я й так не можу сказати, що страждаю подібними речами. (Усміхається). Власне, артисти, які з самого початку війни їздили на фронт, нині найбільше волонтерять. Сидіти ж і обговорювати, як усе погано, — найгірше, що можна придумати. 

— Знаю, що ви ще й організовуєте виставки. Це правда, що ваші роботи дивом вціліли під час окупації Херсона? 

— Це був мій найбільший страх. І хоч місто звільнили ще восени, але до весни цього року я не знала, яка доля моїх вишитих полотен. Якраз перед повномасштабним вторгненням мені їх мали переслати, але... Якась добра людина здогадалась перенести все в підвал музею. І те сховище було потім заміновано. 

Коли нарешті дійшла черга до його розмінування (найперше, зрозуміло, сапери знешкоджують об’єкти, які важливі для функціонування міста, а вже опісля музейні склади), мені написали, що знайшли роботи. Звичайно, на обличчі були сльози радості... Потім полотна привезли до Києва, й тепер виставка "Сад чеснот" експонується у Музеї книги та друкарства. 

— Нині Київ чи не щоночі атакують. Як ви даєте собі раду з постійними стресами? 

— Найбільше я завжди переживаю за рідних, тому намагаюсь тримати з ними зв’язок. Що тут казати: ми всі живемо у небезпечній зоні та розуміємо, що ризикуємо щохвилини... Проте я не хочу виїздити з Києва й не будую ніяких шляхів відступу. Що тепер, що торік. Хоч тоді отримувала запрошення і з Латинської Америки, і з Африки, і з Європи... Мені здається, коли ми тут, на нашій землі, коли ми її тримаємо — своєю присутністю, своєю любов’ю, своєю допомогою, у неї більше сил... Зрештою, ми — тил для армії. І маємо ще багато роботи! 

— В одному із постів у соцмережах ви написали: "Щастя — це гармонія з самим собою і світом". Нині, в час війни, це можливо чи мова про формулу для мирних часів? 

— Я думаю, що погані ті формули, що не працюють завжди. Як знайти гармонію сьогодні? Бути корисним країні! Причому йдеться про прості речі. Скажімо, ми з мамою багато місяців плели сітки (вона й далі це робить, я ж займаюся іншим). Це рятувало мене від божевілля, коли на голову падають бомби. Крім того, ти не моніториш постійно новини, адже руки зайняті... Таким чином і країні допомагаєш, і самому собі. 

— Пані Анжеліко, не запитуватиму, що ви робитимете в перший день після Перемоги, а от що — у другий? 

— Наразі я над цим не думала. (Пауза). Мабуть, робитиму те, що й завжди: займатимуся своєю справою. А ще — дозволю собі нарешті поплакати. Сьогодні ж намагаюсь тримати емоції під контролем. Хоча це не завжди вдається. Коли, наприклад, загинув "Да Вінчі", тиждень не могла прийти до тями... Але я вже опанувала себе і знов заборонила плакати, бо треба працювати, працювати, працювати! 

ПОПУЛЯРНІ
ОСТАННІ