Любава Грешнова - відома українська акторка. До початку повномасштабного вторгнення вона грала у двох країнах - Україні та Росії. Початок великої війни зустріла в країні-агресорці, звідки виїхала у перші дні. Про волонтерство у Варшаві, благодійні вистави та українське кіновиробництво Любава Грешнова розповіла в інтерв’ю Ukrayina.pl.
У вас доволі насичений графік, розкажіть, будь ласка, ви зараз працюєте в Україні чи в Польщі?
Я зараз знаходжуся в Україні. На щастя, зараз відновлюється кіновиробництво. Якщо не зважати на обстріли, то в принципі працюємо як і раніше. Я зараз знімаюсь у серіалі "Сестри". Це масштабний проєкт, думаю він буде цікавий нашому глядачу.
Ви також давали чимало театральних вистав у Польщі та в цілому в Європі, можете про них більше розповісти?
Наша команда однією з перших зробила українськомовні вистави на початку війни. Ми об’їздили різні куточки Європи, був тур також Ізраїлем. Це були благодійні вистави. Зібрані кошти ми відправляли волонтерам та військовим. Ми створили ці вистави, перебуваючи в Польщі на початку війни. Починалось все з дитячої вистави. Коли ми її зіграли, то побачили як українці сумують, за своїми артистами, мовою, культурою. Далі це переросло у більш масштабну діяльність.
Ми поставили три вистави - "Щасливий день", "Дивовижна божевільня" та "Все можливо". Тут грають тільки українські зірки. Це достатньо великий продюсерський проєкт, поставлений моїм чоловіком.
Зараз також є тури цих вистав, коли можна буде їх побачити?
Літо - це не театральний сезон. Зараз ми більш сконцентровані на кіно і створенні нових проєктів. А від вересня будуть нові гастрольні тури.
На початку війни ви були в Москві, як вам вдалось виїхати?
Я намагаюсь це не згадувати. Це було доволі страшно, небезпечно, адже я з першого дня війни була проукраїнська. Мене могли посадити до в’язниці. На щастя, вдалось виїхати. Моє життя та свідомість зараз змінились.
Після Москви ви опинились у Варшаві, чим ви тоді займались?
Це жахливий період, насправді. Батьки мої тоді жили у Харкові, в районі Салтівки, місто постійно обстрілювали. Я майже не спала, не їла. Інші мої родичі були в окупації. Я працювала волонтером на варшавському вокзалі. Роздавала їжу, воду. Це чорно-білий страшний спогад.
Зараз ваші батьки також живуть у Харкові? Ви родом із селища Липці, Харківської області. Зараз воно деокуповане, чи ви їздили вже туди?
Мої батьки зараз вимушені переселенці. Вони живуть у Києві зі мною. Стосовно батьківського дому, це майже прикордонна територія. Там небезпечно, постійно прилітало. Фотографії мого зруйнованого селища зараз багато постять в інтернеті. Все заміновано. Я не ризикувала туди їхати. Точно знаю, що було влучання у будинок.
Ви доволі часто їздите до Харкова, яка там зараз ситуація у місті?
Є жарт, що якщо тебе хлопець кохає не так сильно, як харків'яни своє місто, то навіщо такі стосунки. Харків’яни насправді фанатично люблять Харків, тому ці обстріли для нас дуже болючі. Кожна ракетна атака - це для нас трагедія. Навіть якщо це приліт в алею, чи парк, бо це наші улюблені місця. Наші комунальні служби їх приводять постійно до ладу. Тут так чисто, навіть попри обстріли.
Страшно, ми ходимо в укриття. Родичі говорять, що звикли. Уваги до Харкова багато, але ППО ще немає, тому якось так.
Як зараз в цілому виглядає кіновиробництво в Україні, активно повертається?
Звісно, могло б бути більше. Але повірте, кожен актор на початку повномасштабного вторгнення не вірив, що буде робота. Ми всі тоді попрощалися з професією. Хто пішов в таксі працювати, хто на ринок. Ніхто не вірив. Зараз ми щасливі, що є робота, є попит. Я відчуваю тотальну вдячність Всесвіту за кожну можливість. Попри втому та шалені графіки, це щастя - займатись тим, що любиш. Наша робота потрібна людям. Ми отримуємо відгуки, що на наших виступах люди відволікаються, відпочивають.
Як взагалі змінився український кіноринок з початком повномасштабного вторгнення?
Повністю пішов російський ринок. Ми почали знімати своє, для своїх, адаптовуючи під нашу культуру, використовуючи наші жарти. Це не звично, це цікаво. В нас з’явились зірки українського кіно, нові обличчя. Деякі молоді актори стали дуже популярними. Це супер, що ми зрощуємо нових молодих кіноартистів. В Україні не було культури відомих акторів. В нас були відомі співаки, ведучі, а от акторів дійсно відомих було мало. А зараз їх стає більше. Це показник.
Кіно стало бюджетнішим, але це не критично, порівнюючи з першим роком війни. Так, ставки дещо менше, але робота є і це прекрасно, за це треба бути вдячними.
Тобто війна стала поштовхом для розквіту українського кіно?
Для всього українського. Ви ж бачите, наскільки наша свідомість змінилась. Який зараз розквіт українських брендів, музики, усіх сфер.
На вашу думку, чому до повномасштабного вторгнення в нас російські актори цінувались більше, ніж українські?
Є верхівка, Міністерство культури, продакшени, які бачили, що виходить на українських екранах. Мова не тільки про кіно. Чому продюсери брали російських акторів, бо хотіли продати цю стрічку на їх ринок. Бо тоді ти заробляєш втричі більше.Тут не було хитрості, це просто бізнес. З першим пострілом 24 лютого кожен все зрозумів. Свідомість змінилась. Зараз нам потрібен час, щоб не шукати винних, а розвивати своє, "топити" за свою країну.
Ви були доволі популярною акторкою в Росії. Чи залишились у вас знайомі, певні контакти з росіянами?
Ні з ким не спілкуюсь. Були звісно ті, хто підтримав. Дуже багато наших знайомих виїхали на початку війни. Вони засудили той режим і зараз підтримують Україну. Так, їх не сотні, але з десяток людей, які за нас, точно назбираються. Це не близькі мої друзі, я не можу сказати, що ми спілкуємось.
Чи погоджуєтесь ви з думкою, що кіно не на часі?
Немає правильної відповіді. У кожного вона своя. Для мене це моя робота, завдяки якій я плачу податки, ми збираємо кошти на благодійних виставах. Таким чином я можу бути корисна нашій державі. В нас війна, а ми знімаємо серіали і кіно під обстрілами, це взагалі нонсенс.
Попри те, що 3 рік триває війна, деякі люди все одно продовжують дивитись російський контент. Якщо буде більше українського, чи вдасться це змінити, на вашу думку?
Ті, хто споживали російський контент, роблять це і надалі, але тихо. Треба не більше контенту, а робити його ерудованішим, якіснішим. Якщо ми будемо боротися за якість, у людей не буде інтересу дивитись російський контент. Це питання не лише до кіно, але і до блогерів, усього інтернет-контенту. А ще це ж питання у самосвідомості.
В нас проблема зі школою кіно в цілому. Треба це питання вирішувати. Якщо наша освіта стане більш якісною, то ринок наш кардинально зміниться. Система нашої освіти дійсно застаріла. Талановитих акторів багато, але майданчиків для їх практики мало. Тому я гадаю, що треба з цього починати.
