...Прикарпатське село Космач. Біля хати, поруч з якою на 45-му році життя вбили Олексу Довбуша, мене чекає краєзнавець Михайло Дідишин. "Цю хатину я відкупив у старенької, яка прожила в ній 106 років. Вона була родичкою Штефана Дзвінчука, причетного до смерті Олекси", — розповідає 88-річний пан Михайло.
Народився Олекса в селі Печеніжин, що на Прикарпатті, — у 1700 році. "Сім’я була дуже бідною, батько був комірником, своєї хати не мав, тому жили в наймах, — веде Михайло Дідишин. — Олекса вперше побував у Космачі, коли йому було 12. Тут він навчався ковальства у місцевого пана".
Щоліта Довбуш пас худобу пана. Якось йому відмовили у платі за роботу. Обурений несправедливістю, Олекса вирішив долучитись до опришківського руху, а разом з ним — його рідний брат Іван. "Я не буду панувати й пан не буде", — казав Олекса.
"Всі гроші, які забирав у багатих, Олекса віддавав тим, хто цього потребував, — каже пан Михайло. — А от його брат... Якось після чергової розправи над багатіями Іван вирішив залишити гроші собі. Тоді між братами стався конфлікт, Іван вдарив Олексу барткою по нозі — так, що той до кінця життя шкутильгав. Їхні дороги розійшлися".
Пан Михайло запрошує мене до хатини, яка сьогодні працює як музей. Тут зберігається кожух, який нібито одягав сам Довбуш. Кожух — з овечої шкури, з гуцульською вишивкою в помаранчево-зелено-білих тонах. "А ось і пістоль, який Довбуш тримав у руках, і пояс Довбуша — черес, — додає пан Михайло. — Люди в той час дуже поважали Довбуша, деякі навіть вважали його ледь не святим, тому давали приміряти свої речі, які потім зберігали як реліквію".
Пан Михайло зробив і пам’ятник Довбушу до тисячоліття хрещення Київської Русі. "Хоча совєти до мене ходили й попереджали, аби пам’ятник зніс, а з хатини зробив не музей, а хлів, — пригадує чоловік. — Але я не піддався".
НАД РУШНИЦЕЮ ВІДСЛУЖИЛИ 12 СЛУЖБ
"Не любити землю і жінку — гріх. Так колись казали гуцули, — каже Михайло Дідишин. — От і Довбуш закохався. Якось він прийшов до пана, де навчався ковальства, і там побачив Марічку. Дуже вподобали вони одне одного. Але згодом у Марічку закохався панський син і вирішив, що має з нею одружитись. Довбуш убив його.
Згодом усе склалось так, що Марічка вийшла заміж за Штефана Дзвінчука. Тоді її стали називати Дзвінкою. Але кохала вона Олексу, як і він її. Вони продовжували зустрічатись — бачились зазвичай у зимівці — невеличкій хатинці з хлівом неподалік полонин. Так-так, саме цій, де ми зараз з вами перебуваємо".
24 серпня Олекса йшов на зустріч до Марічки. Та його убив Штефан Дзвінчук. "Він вистрілив у Довбуша з рушниці, — каже пан Михайло. — Напередодні над тією рушницею відслужили 12 служб у дванадцяти церквах. Потім Штефан наладував рушницю 12 колосками ярої пшениці та срібною кулею... Після пострілу залишив Олексу стікати кров’ю...
Пани, аби показати свою "міць" і залякати селян, віднайшли кремезного хлопаку в Коломийській в’язниці, схожого на Довбуша, вбили його й видавали за Олексу. Згодом тіло цього чоловіка пошматували на 12 частин і повісили в різних місцях — як спомин про те, що пани завжди перемагають. Довгий час дослідники вважали це справжньою причиною смерті Довбуша. Але це не так..."
Михайло Дідишин каже, що його неодноразово запрошували в експедиції з пошуку Довбушевого золота.
"Так, ходять легенди, що тонну золота Довбуш сховав, але я в то не вірю, — каже чоловік. — Довбуш усе роздавав біднякам і за те отримав народну любов та славу".
Насамкінець пан Михайло каже: Довбуш був напрочуд відважним, сміливим, з жагою до справедливості — як і сучасні українці. "Гляньте тілько на те, що відбувається у нашій країні нині, — зітхаючи, каже пан Михайло й сідає на старезну лавку під хатою. — Які молоді хлопці й дівчата гинуть за справедливість! А скільки у них відваги! Це справжні нащадки Довбуша! І вони таки зроблять так, аби Україна була вільною і щасливою".
