Російський полон: українці розповідають, що довелося пережити там. "На нас цькували собак"

Українські капелани та лікар тривалий час провели у російському полоні. Їх захопили, коли вони їхали з рятувальною місією по тіла полеглих бійців. "Казали, що ми їхали на острів Зміїний, щоб підірвати його", - розповідають українці. Що довелося пережити цим людям? Ukraińscy kapelani i lekarz spędzili długie tygodnie w rosyjskiej niewoli. Dziennikarze Ukrayina.pl ze Lwowa zebrali bolesne wspomnienia czterech osób. TEKST PUBLIKUJEMY W DWÓCH JĘZYKACH. WERSJA POLSKA ZNAJDUJE SIĘ NA DOLE STRONY.

Окупанти 43 дні тримали у полоні двох пасторів-капеланів і лікаря. А священника ПЦУ — 68 днів. Усі вони судном "Сапфір" пливли на острів Зміїний із рятувальною місією — по тіла загиблих українських прикордонників. Коли вийшли у море, то не знали, що наші хлопці живі. Зрештою капеланів і цивільного медика звинуватили у тероризмі й тривалий час утримували за гратами... 

Російський полон: "Ми мали стояти струнко під час гімну росії"

26 лютого Іван Тарасенко, Леонід Болгаров, Олександр Чоков і Василь Вирозуб вирушили на Зміїний без бронежилетів чи інших засобів захисту.  "Я взяв лише Біблію і поліетиленові мішки, — каже пастор Леонід, який служить капеланом із 2014 року. — На острів росіяни не дозволили вийти. Натомість показали відео, з якого ми зрозуміли, що наші військові заарештовані й перебувають у Севастополі. Відтак і нас туди повезли..." 

Проте в Криму вони надовго не затрималися. Капеланів і лікаря разом із майже 200 іншими полоненими етапували літаком до Курська. Далі — у Шебекіно на Білгородщині, опісля — у Старий Оскол тієї ж області. У СІЗО ?2 їх посадили в чотиримісну камеру і постійно викликали на допити. Приписували належність до терористичної групи. 

"Казали, що ми їхали на Зміїний, щоб підірвати острів, — зазначає Леонід Болгаров. — Напевно, у свої 64 роки я дуже схожий на спецпризначенця... Допити проводили майже щодня і дуже багато разів брали відбитки пальців. Полоненим завжди наказували тримати руки за спиною і дивитися лише вниз". 

Якщо у Севастополі слідчі ставилися до них ще доволі лояльно, то у Старому Осколі українців люто ненавиділи. "Нас дубасили кийками, використовували електрошокери, — розповідає лікар Іван Тарасенко. — Допити, які тривали щонайменше годину щодня, проводили у "клітці". Це рятувало від побиття..." 

Якось зайшов російський майор і сказав, що з 31 березня щодня о 6.00 звучатиме гімн росії й полонені мають стояти як за командою "Струнко!" "Ми міркували, як поводитися. І я запропонував у цей час пошепки співати "Ще не вмерла Україна", — каже капелан Леонід Болгаров. — У нашій камері велося відеоспостереження. І наглядачі побачили, що отець Василь молиться під час виконання російського гімну. Йому зробили зауваження, а невдовзі забрали. Вже потім ми довідалися, що отця Василя посадили у карцер. Його катували". 

Із харчуванням було все погано. "До полону я важив 83 кілограми, а коли повернувся в Україну — 71. За 43 дні схуд на 12 кг, — каже лікар. — Було так, що ми цілими днями нічого не їли. У Старому Осколі годували таким варивом, що голодні собаки, напевно, не їли б. На обід приносили свої щі — воду зі шматками твердої капусти". 

У камері спочатку забороняли впродовж дня сідати на койки. Лише — на окрему дерев’яну лавку. Потім почергово забирали полонених на допити і виводили на прогулянки. "Там на нас цькували собак, били кийками, кулаками, викручували руки, змушували бігти", — розповідає пастор Леонід. 

Українець, який побував у російському полоні: "Дякую Богу, що залишився живий"

...В один із днів полоненим оголосили про обмін. Дорога в Україну була довгою. Знову літак до Курська, потім — Ростов-на-Дону, далі — Сімферополь. Процедура обміну відбулась біля Запоріжжя. Щойно все завершилось, вони почали співати гімн України. 

Відтак визволених із полону українців повезли у Полтавську область — до санаторію Нацгвардії. Надали меддопомогу тим, кому вона була потрібна. Опісля дали мобільні телефони, щоб подзвонити рідним. 

"Дружина знала, що я потрапив у полон. А 80-річній матері боявся про це повідомляти, — каже Іван Тарасенко. — За тиждень до повномасштабного вторгнення помер батько. Тож мамі стресів вистачало... 

Після повернення додому психологічно було дуже важко. Перші два-три тижні мав безсоння. Лягав о 22.00 і спав до 1.00. А потім до 6.00 не міг очей стулити. Все згадував дні, які провів у полоні. Спливали у пам’яті розбомблені вщент українські міста, які побачив на власні очі. І це додавало більшого болю". 

"10 квітня я вже був удома, де чекали дружина і мій прийомний син Вадим, — розповідає Леонід Болгаров. — У червні ми побували в Ризі, куди нас запросив знайомий пастор. А потім у Польщі зустрілися з донькою та онучкою. На щастя, вдалося побачитися..." 

Леонід Болгаров після полону повернувся до свого служіння і продовжує капеланську діяльність. 

Уже 10 травня — рівно через місяць після визволення з полону — Іван Тарасенко також вийшов на роботу. "У реанімації дитячої лікарні теж доводиться бачити смерті, — зітхає анестезіолог. — Важко. Та розумію, що в нас бракує кадрів. 

Поки був у полоні, постійно думав: хоч би дружина їхала з Одеси, щоб не залишалася в окупованому місті. На той час не знав, що реально відбувається. Коли ж повернувся додому, то зрозумів, що мої рідні не хочуть нікуди їхати. Хочуть допомагати людям у рідному місті. 

Рідко про що у житті жалкую. Вважаю, якщо вже щось сталося, то така воля Божа. Дякую Богу, що залишився живий. Хто знає, що б сталося, якби я не опинився на судні "Сапфір". Точно пішов би 25 лютого у військкомат. Не відомо, чи дотепер був би живий". 

Іван Тарасенко, Олександр Чоков, Леонід Болгаров і Василь Вирозуб після полону дуже здружилися. Іноді вони збираються та згадують пережите... І, попри все, беззастережно вірять у перемогу України. 

Богданна МАРТИНИК

Дивись відео Żołnierze składają życzenia z frontu: Wszystkiego najlepszego Ukraino!

26 lutego Iwan Tarasenko, Leonid Bolgarow, Oleksandr Chokow i Wasyl Wyrozub płynęli na Wyspę Węży. Głównym celem podróży było odzyskanie ciał zmarłych ukraińskich strażników granicznych. Kiedy kapelani i lekarz wypływali w morze, nie wiedzieli, że ukraińscy żołnierze żyją. Gdy dotarli na miejsce, zostali pojmani i oskarżeni o terroryzm.

Strażnicy niemal bez przerwy wzywali ich na przesłuchania

Dwóch kapelanów i lekarz spędzili w rosyjskiej niewoli 43 dni. Trzeci kapelan był przetrzymywany aż 68 dni. - W podróż 26 lutego zabrałem tylko Biblię i kilka toreb – mówi pastor Leonid, który jest kapelanem od 2014 roku. - Rosjanie nie pozwolili nam zejść na ląd na wyspie. Zamiast tego pokazali wideo, z którego zrozumieliśmy, że nasi żołnierze zostali aresztowani i są w Sewastopolu. Tam też nas zabrano - dodaje.

Na Krymie nie pozostali jednak długo. Kapelani i lekarz wraz z prawie 200 innymi więźniami zostali przetransportowani samolotem do Kurska w Rosji. Dalej do Szebekina w południowo-zachodniej części Rosji, w obwodzie biełgorodzkim, przy granicy z Ukrainą, a następnie do Starego Oskolu w tym samym regionie. W areszcie śledczym nr 2 zostali umieszczeni w czteroosobowej celi. Strażnicy niemal bez przerwy wzywali ich na przesłuchania. Przypisywano im przynależność do grupy terrorystycznej.

Spędzili w rosyjskiej niewoli długie tygodnie. "Szczuli psami, bili pałkami, używali elektrowstrząsów"

 - Powiedzieli, że płynęliśmy na Wyspę Węży, aby wysadzić ją w powietrze – tłumaczy Leonid Bolgarow. - Prawie codziennie przeprowadzano przesłuchania, wielokrotnie pobierano odciski palców. Więźniom zawsze kazano trzymać ręce za plecami i patrzeć tylko w dół - dodaje.

- Bili nas pałkami, używali elektrowstrząsów – mówi dr Iwan Tarasenko. - Przesłuchania, które codziennie trwały przynajmniej godzinę, odbywały się w "klatce". Tylko to nas ratowało przed kolejnym biciem - opisuje.

Pewnego dnia przyszedł rosyjski major i powiedział, że codziennie o 6 rano będzie grany rosyjski hymn narodowy, a więźniowie powinni wówczas stać na baczność i uważnie go słuchać. - Myśleliśmy o tym, jak się zachować. I zaproponowałem, że w tym czasie trzeba śpiewać szeptem ukraiński hymn narodowy – mówi kapelan Leonid Bolgarow. - My też się modliliśmy. Pewnego razu przełożeni zobaczyli, że ks. Wasyl modli się podczas wykonywania rosyjskiego hymnu narodowego. Później dowiedzieliśmy się, że ks. Wasyl został umieszczony w izolatce. Był torturowany - dodaje.

Jedzenie było paskudne. - Zanim zostałem schwytany, ważyłem 83 kilogramy, a kiedy wróciłem na Ukrainę – 71. W ciągu 43 dni schudłem 12 kg – mówi lekarz. - Zdarzyło się, że przez całe dni nic nie jedliśmy. Czasem dostawaliśmy jedzenie, którego głodne psy nawet by nie zjadły. Na obiad dostawaliśmy "szczi" (rosyjskie danie jednogarnkowe), czyli wodę z kawałkami twardej kapusty".

W celi początkowo nie wolno było w ciągu dnia siedzieć na pryczach. Tylko na osobnej drewnianej ławce. Potem na zmianę brali więźniów na przesłuchania i wyprowadzali na spacery. - Tam szczuli nas psami, bili pałkami, pięściami, wykręcali ręce – mówi pastor Leonid. 

Ukrainiec uwolniony z rosyjskiej niewoli: Dzięki Bogu przeżyłem

Pewnego dnia ogłoszono wymianę więźniów. Droga na Ukrainę była długa. Kolejny samolot do Kurska, potem do Rostowa nad Donem, potem do Symferopola. Procedura wymiany odbyła się w okolicach Zaporoża. Gdy tylko wszystko się skończyło - zaśpiewaliśmy hymn narodowy Ukrainy.

Uwolnionych z niewoli Ukraińców wywieziono do obwodu połtawskiego – do sanatorium Gwardii Narodowej. Udzielono pomocy medycznej tym, którzy jej potrzebowali. Następnie otrzymali telefony komórkowe, aby zadzwonić do swoich krewnych.

- Moja żona wiedziała, że zostałem schwytany. A bałem się powiedzieć o tym mojej 80-letniej matce – mówi Iwan Tarasenko. - Na tydzień przed inwazją na pełną skalę zmarł mój ojciec. Więc mama miała dość stresu - wyjaśnia.

- Po powrocie do domu bardzo długo nie mogłem dojść do siebie. Przez pierwsze dwa lub trzy tygodnie cierpiałem na bezsenność. Nieustannie wspominałem dni spędzone w niewoli. Przypomniałem sobie zbombardowane ukraińskie miasta, które widziałem na własne oczy. I to dodawało jeszcze więcej bólu - mówi.

Leonid Bolgarow kontynuuje pracę kapelan. Iwan Tarasenko również wrócił do pracy. – Na oddziale intensywnej terapii w szpitalu dziecięcym również widzę umierające dzieci – wzdycha anestezjolog. - To jest trudne, brakuje nam personelu. Muszę pracować. Dziękuję Bogu, że pozostałam przy życiu - dodaje.

Iwan Tarasenko, Ołeksandr Chokow, Leonid Bolgarow i Wasyl Wyrozub zaprzyjaźnili się. Czasem spotykają się i wspominają, czego doświadczyli... I mimo wszystko bezwarunkowo wierzą w zwycięstwo Ukrainy.

Bohdanna MARTYNYK