Віталій Верес - молодий військовий, доброволець. 14 лютого під час бою у Бахмуті отримав тяжке поранення, внаслідок якого лікарям довелося видалити праве око.Ліве ж отримало опіки і було уражене уламками від ракети. Зараз Віталій проходить лікування та веде активну громадську діяльність. Розповідає про проблеми, з якими щодня доводься стикатись незрячим людям. Про своє життя та соціальну діяльність Віталій поділився з журналістами Ukrayina.pl.
Як для Віталія почалася війна?
Коли почалася ваша історія війною, коли вирішили піти на службу?
Війна для мене як і для багатьох українців, на превеликий жаль, почалася з вибухів. Я відвіз свою на Закарпаття у безпеку і 24 лютого я прийняв для себе рішення, що я, маючи військовий досвід, буду корисним тримаючи зброю в руках.
Я доброволець. І 2 березня я був вже у строю Національної гвардії України.
На якому напрямку ви служили?
Я служив у 3 бригаді оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана. Це місто Харків. В мене був напрямок бахмутський, безпосередньо у місті Бахмут. Це штормовий батальйон. Тобто це самий нуль. Між нами і ворогом було десь 100-150 метрів. До отримання поранення я служив майже рік, двох місяців не вистачило, щоб закрити рік.
Вже майже рік минув з моменту вашого поранення. Як зараз згадується війна?
Війна, на превеликий жаль, це певний вид наркотику. На початку мені не вистачало бути там, я говорив, що якби мені повернули очі, я б не роздумуючи поїхав би знову. Війна - це страшно. Але флешбеків чи страху в мене немає, для мене це була моя буденність, я сприймав це холодно, свідомо. Це залежить ще від того, де служиш. Ми були в 150 метрах від ворога. Ми буквально чули їхні розмови. Були з ними віч-на-віч. Це по іншому сприймається.
Про розсіювання зради у суспільстві
Певно, ви не раз чули такі наративи в мережі, що російська армія - це недолугі військові, які стріляють ще з радянської зброї. Але ж війна триває вже майже 2 роки. Що ви можете сказати людям, які розсіюють такі думки в суспільстві?
Для мене це дуже недолуга пропаганда і я не розумію, чому вона відбувається. Звісно, є різні підрозділи. Хтось укомплектований менше, хтось більше. Теза, що "російська армія - армія бомжів" - це абсурдна маячня. Росія готувалась до війни не один рік. Якщо взяти історію, то все її існування - це знищення українців. Я особисто "чмобіків" не зустрічав. В момент коли я служив, коли отримав поранення, на нашому напрямку працювали вагнерівці. А це спеціалісти, висококваліфіковані та підготовлені війська.
Не треба недооцінювати ворога.
На превеликий жаль, курсуючи Україною, я стикаюсь з такою річчю, що суспільство забуває, що в країні війна.
Торкаючись далі теми суспільства. Одне з найхейтовіших сьогодні - питання мови. Ви певно чули думку, що якщо в окопах солдати будуть говорити російською, то як вони зможуть розрізняти ворога. Ви як військовий, який майже рік провів в окопах віч-на-віч з ворогом, що можете відповісти людям, які розсіюють таку думку?
Я мав честь служити й боронити країну з хлопцями, які в більшості випадків, були російськомовними. Це абсолютно ніяк не заважало робити свою справу. Перша асоціація, яка приходить на думку, це людина, яка ніколи не їздила за кермом, вона розповідає, що краще BMW чи Mercedes. Це нісенітниця. Як мінімум на форму глянути?
Так, обслуговування має бути українською, безумовно, але розсіювати таку ворожнечу - це не на часі. Є інші першочергові задачі.
Правильна реабілітація військових, які втратили зір - в Україні відсутня
Чи пам'ятаєте як ви отримали поранення?
14 лютого 18;30, виконуючи чергове завдання, мою групу вразили з керованої протитанкової ракети. Як я отримав поранення я не пам’ятаю, я був у комі. Поранення були дуже тяжкі. Дякуючи своїм хлопцям та їх професіоналізму, я зі своїми пораненнями залишився живим. Вони мене евакуювали в Дніпро і завдяки цьому я вижив.
Як проходить зараз ваша реабілітація?
Реабілітація — це поняття комплексне. В моєму випадку — це має бути психологічна, соціально-побутова та фізична. В Україні на превеликий жаль є тільки початки та закладки реабілітації незрячих. Так, є певні громадські організації. На державному рівні знаю тільки один заклад, але реабілітація один раз рік - це дуже сумно на жаль. Головний мінус цього закладу - відсутність психологічної реабілітації. Ті спеціалісти в лапках, які приходили до мене вони були дуже низького рівня.
Моя реабілітація, проходить завдяки своїм близьким, які зробили колосальну роботу. В період між соєю фізичною реабілітацією, тобто лікуванням, я сам стараюсь себе розвивати.
Це справді дуже сумна тема.
Як має відбуватися реабілітація?
Кожен військовий, після отримання такого поранення, має бути під опікою спеціаліста, який дасть йому чіткий план дій. В тому числі цей спеціаліст має працювати з рідними та близькими. Має бути постійна психологічна підтримка. На моєму досвіді, близькі люди не знають як себе вести, що робити в перші дні. Найбанальніше, коли я став з ліжка, як мене супроводжувати? Я не знав, вони також. Має бути опіка, контроль. В Україні на жаль поки така комплексна допомога відсутня.
Є країни, наприклад Ізраїль та США, які мають великий досвід у реалізації військових з подібними пораненнями, треба перекладати із досвід.
А як тоді у вас відбувалась реабілітація?
Завдяки близьким та небайдужим людям, які вже стикались з таким досвідом. Ми виклали перший пост і військові, які отримали таке ж поранення надавали поради, куди, як і що нам далі робити.
Що вам тоді допомагало триматись?
Підтримка. Крок по кроку йду далі. Соціальна діяльність.
Що можете порадити солдатам, які опинились у тій же ситуації? Як їм починати нове життя?
Я не прихильник думки, що це нове життя. В мене інше сприйняття - без зору не зручно, крапка. Я не сприймаю фрази, мов треба навчитись жити но новому, тримайся. Що порадити? Це індивідуально. Найголовніше працювати з психологом, психотерапевтом, психіатром. Це треба. Велика відповідальність лягає і на плечі близьких, які мають проробити колосальну роботу, підтримувати і бути пору. Близькі також мають відвідувати психолога.
А як ваші близькі це переживали?
Важко. Це щось нове, невідоме, треба було прийняти це. Я швидко прийняв факт витрати зору. Моя мама завжди була поруч і постійно були сльози. Згодом ми звикли. Зараз вже все окей. Дивлячись на мої успіхи це їх тішить і вони радіють.
Віталій Верес про соціальну діяльність та як поводитися толерантно з людьми, які втратили зір
Власне ваша соціальна робота. Ви багато знімаєте соціальних роликів, пишете пости, даєте інтерв’ю - як ви прийшли до цього?
Це мій шлях і я просто його показую людям. У відео, як, наприклад із тростиною, я показую те, з чим я стикаюсь щодня. Я вірю в та, що мені вдасться більше проінформувати суспільство про ті, проблеми з якими стикаються люди з подібними пораненнями.
Що ви можете порадити українцям, як правильно та толерантно поводитися з людиною, яка втратила зір?
Головне правило - це не мовчати. Я часто йду з тростиною, підходжу до лавки, чую люди говорять, тільки я підходжу - вони замовкають. Я ж знаю, що вони там сидять.
Чи може перехожий запропонувати допомогти, наприклад, спуститися по сходах?
Запропонувати допомогу завжди можна, в цьому немає нічого. Підійти запитати, втім без нав'язливості.
Що люди вам пишуть у коментарях, більше позитивних слів, чи є все-таки хейт?
Звісно, хейт є, без цього нікуди. Але є багато слів вдячності. Наприклад, в однієї дівчини, хлопець отримав таке ж поранення, впав у депресію, а вона вмикала мої відео йому і це допомагало.
Є моменти знаєте, я їх називаю впливом радянщини, коли мені пишуть, що я не мав би у військовій формі гуляти без окулярів, адже можливо хтось би хотів піти до військкомату, побачить тебе і злякається та передумає.
На подібні речі я не реагую, але я таким словам вдячний. Вони показують над чим треба працювати у суспільстві. І ми будемо над цим працювати.
Що ви можете порадити людям, які прочитають це інтерв’ю й побачать ваші відео?
Я часто чую питання: чого зір, а не нога? Люди жаліють. На мою ж думку, я найщасливіша людина, бо я живий. Життя - це дар. По моїй сторінці видно мій стан.
Треба більше інформації, більше розголосу, щоб люди з подібними пораненнями не були у соціальній ізоляції. Не має ви, вони, ні, є - ми і ми живемо в одній країні. Ну і звісно, трохи більше поваги один до одного не завадить.
Про що ви зараз мрієте?
Не чути тривоги. Не чути запаху пороху у повітрі і не бачити гільз на землі. Війна - це дуже страшно, це найдурніший винахід людства.
