Яка ситуація в Харкові?
У Харкові та навколишніх містах лунає ракетна тривога. Читаю в телеграм-каналах, що щойно піднявся російський МіГ-31, який може нести ракети Х-47 "Кінджал". Але мешканці навіть не зупиняються, коли темними вулицями Харкова лунають звуки сирен. Для них це буденність.
Якби нам доводилося заходити в укриття кожного разу, коли тривога, ми б не змогли жити
– каже жінка, яку ми зустріли в потязі з Харкова на захід.
Харків намагається жити максимально нормально. Однак не вистачає однієї з речей, яка була частиною ідентичності міста до повномасштабного вторгнення Росії в Україну: безлічі студентів. Місто відоме своїми університетами, які відвідувала вся східна Україна, а також молодь з Близького Сходу, Азії та Африки. У місті все ще проживає близько мільйона людей, але вулиці вже не переповнені життєрадісною молоддю, як це було раніше.
Зараз Харків не досяжний для російської артилерії, але загроза ракетного обстрілу залишається. Саме тому студенти та учні вже четвертий рік після пандемії COVID-19 навчаються дистанційно. "Втрачене покоління" — тепер часто говорять про них українці.
Відразу за харківською кільцевою дорогою розташоване село Циркуни. Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, через це місто проходили колони російських військ. – Вони хотіли їхати далі на захід, – каже міський голова Циркунів, Микола Сікаленко. Доказ – знищена БРДМ-2 із написом "На Берлін". Його шлях закінчився за 20 км від російського кордону. Навіть до Харкова не доїхав.
"Краще, ніж було"
Циркуни – одне з шести міст, обраних Володимиром Зеленським «зразковим» містом для реконструкції. Після нього він стане "красивішим, ніж був", на реконструкцію з державного бюджету України виділили кошти у розмірі $27 млн.
– Є нові рекомендації, у громадських будівлях мають бути укриття, вони мають бути енергозберігаючими, екологічними та пристосованими для людей з обмеженими можливостями та літніх людей, – розповідає Сікаленко.
– Цю школу відбудують майже з нуля, – показує на зруйновану будівлю поруч із наметом, де ми розмовляємо. – Від старої будівлі залишаться тільки стіни, а все буде нове.
Циркуни перебували під російською окупацією понад сім місяців
Тепер всі громадські будівлі в цьому районі міста будуть перебудовані або побудовані заново. В результаті боїв і численних обстрілів вони були знищені. Проте ті, що вціліли, були повністю розграбовані.
Гострою потребою є і житлові будинки. За словами уповноваженого з питань реконструкції та зв’язку між місцевою владою та урядом Віктора Шмигаля, планується виділення ділянок під житло.
Відбудова займе час. Мер міста приділяє увагу потребам тут і зараз. До війни в Циркунах проживало 6 тисяч осіб, а в усій громаді - 14 тисяч. Зараз у місті залишилося лише 1,5 тисячі. мешканців. В основному це люди похилого віку або інваліди. Умови проживання важкі. Так само як у випадку з пані Галиною, якій довелося жити в сараї.
— Іскандер влучив у мій будинок! – переконана про це свято Галина. Проте пошкодження її будинку, хоч і значні, вказують на те, що це був нерозірваний вибух. Куля пролетіла через увесь її будинок і вийшла з іншого боку, розтрощивши цегляну огорожу. Іскандер чи ні – цього було достатньо, щоб пенсіонер залишився без даху над головою. У мене було 4 телевізори і гарна кухня! Зараз, на старості років, таке зі мною сталося і якби не Міша, я б навіть не змогла жити в цьому сараї, – каже літня жінка.
Польський центр міжнародної допомоги допомагає харків'янам
Міхал є співробітником фундації Польський центр міжнародної допомоги. У Циркунах він координує реконструкцію дахів та вікон у 80 будинках. Фонд підтримує людей у найважчих життєвих ситуаціях, як і пані Галина.
– Такі ремонти готують до зими й дозволять цим людям вижити. У нас немає коштів на повний ремонт. Це занадто великі витрати для нашого фонду, який багато в чому залежить від окремих донорів. Тайванська громада пожертвувала гроші на підготовку до зими, — каже Анна Радецька з PCPM - Потреби величезні, і ми перша організація, яка розпочала тут такі заходи.
– Але роботи стільки, що якби хоч 10 організацій з’явилося, всі були б по вуха в роботі. І це лише одне місто, додає вона.
Де той Бандера?
На північ від Циркунів знаходяться Липці та Веселе. Проїжджаючи між невеликими пагорбами, характерними для цієї частини країни, навколо можна побачити нові руйнування та інші сліди війни. Протитанкові загородження розсунуто на узбіччя, але про небезпеку нагадують порожні рови та знаки замінування. Тому на полях не видно сільськогосподарської техніки, лише як гойдається на вітрі трава.
У Липці та Веселе ми їдемо разом із Фундацією PCPM та українською організацією, яка розвозить дрова та основні гуманітарні продукти, які пожертвувала польська організація. Деревину розпаковують в напівзруйнованому залі, пошкодженому російськими обстрілами.
У місті залишилися переважно люди похилого віку, для яких самотужки добути деревину – величезна проблема. Більшість із цих мешканців опалює своє житло газом, але всі погоджуються, що він може стати дефіцитом. Тож отримані 3 кубометри деревини вважають захистом від сильних морозів. Особливо людям похилого віку з обмеженими можливостями пересування доводиться покладатися на гуманітарні організації. Пенсія низька, її вистачає лише на основні продукти. Тож отримані дрова та гуманітарні набори дозволять заощадити кошти на інші цілі.
Фонд PCPM планує доставити побутову хімію та деревину в інші міста.
- Тут були буряти, азіати, калмики, чеченці, – згадує атаку російської армії житель Веселя. – Тут танк стояв, і башта дуже далеко відлетіла, – показує на поле біля залу. Побачити його під зарослою травою стає все важче. Розчищати пошкоджені території немає кому, і все може бути заміновано.
– Я тут все життя прожив, а росіяни називають мене фашистом і бандерівцем. Я такого в житті не бачив, навіть не знаю, як виглядає Бандера! – продовжує свою розповідь із перших днів війни веселевець. Коли я з ним прощаюся, він наголошує, що не хоче, щоб його ім’я з’являлося в ЗМІ. Боїться, бо вважає себе партизаном.
"Вони забрали навіть мою гітару"
У центральній частині села діє будинок культури. Електрики немає, але зсередини лунають українські пісні. Вітеслав, один із мешканців, згадує:
У нас були танцювальні групи і для дітей, і для підлітків, і для дорослих. Ми їздили по Україні, виступали, щотижня був концерт у селі. Я граю на гітарі та гармонії, а також співаю. Це маленьке село, як і багато в Україні, але ми жили нормальним життям. Потім прийшли вони...
Показує на зал, де розвантажують дрова. – Одного разу тих самих окупантів обстріляли з власного гелікоптера, – махнув він рукою.
Росіяни забрали все, що могли, і знищили все, що не змогли. За словами мешканців Липця, російські солдати дійсно думали, що збираються "визволяти" українців. Але швидко виявилося, що «на цій Україні все непогано», цегляні будинки, хороші дороги, механізоване село, швидко зрозуміли, чому люди не зустрічають їх як визволителів, — згадують селяни.
– Я тракторист, працював у місцевому кооперативі. Але як можна щось сіяти, коли все заміновано, – каже один із мешканців, який отримує свій наділ дровами.
Артур Вінгорадов з місцевої організації "Я врятований", яка співпрацює з PCPM, звертає увагу, щоб дивились під ноги, показуючи фото маленької російської міни, яку в просторіччі називають "метелик". Їх сотні тисяч, якщо не мільйони, по всій Україні.
Такі міни розкидаються ракетами, тому не завжди зрозуміло, де вони можуть бути. Цей тип мін призначений не для вбивства, а для поранення. Вибух може призвести до ампутації кінцівки. За цим криється моторошна логіка: поранені залучають більше людей і ресурсів, ніж мертві.
Чоловік заспокоює, що "тут біля його будинку, напевно, нічого немає", але за десяток метрів - "не гарантую". Чому він не хоче виїхати, якщо землю не можна безпечно обробляти?
- Куди я подінусь? Я тут все життя, я тут з дружиною. Дружина – як друга рука, а шлюб – як тіло, воно має бути повним, щоб добре функціонувати, – каже він.
Люди можуть залишатися під завалами. У самому Харкові також залишилося багато шрамів від російських обстрілів. Особливо ті будинки, які розташовані найпівнічніше – до російського кордону – непридатні для проживання через пошкодження. В одному з них, де триває демонтаж, під завалами досі лежать жертви. Про це розповідають українські волонтери з "Я врятований", які теж із Харкова.
Під час російських обстрілів перший ряд блоків слугував захисною стіною для решти району. Але ті будівлі теж не оминули пошкодження.
Посеред житлового комплексу – руїни будівлі, колишнє призначення якої можна впізнати лише по засних цеглою та уламками бетону таблицях і шкільних шафках. Попри зруйновані житлові будинки та школу, життя в цьому районі триває. Ведеться поступова реконструкція. Чути дрилі та болгарки, які зрідка заглушує ракетна тривога. Фонд PCPM буде допомагати мешканцям і замінить сто вікон у найближчі тижні. Це буде вже третя зима за час війни.
Ремонт – це не тільки практично. Це також як підтвердження мешканцям, що Україна нікуди не дінеться. Окрім реальних дій, є ще й символічні. З назви вулиці Наталії Ужвій прибрали літери російського алфавіту та замінили їх українськими. Ця та інші вулиці, як і весь Харків, мають бути доказом того, що Україна ніколи не буде російською.
– Я з Харкова і все життя розмовляю російською. З 2022 року я розмовляю лише українською, адже боротьба йде за те, чи взагалі ми зможемо просто бути собою, – такі слова я чую від мешканці міста, яку я зустрів у потязі.
