"Якби мала роботу і гроші, то перечекала б війну подалі від лінії фронту"
42-річна Ольга майже все життя провела у селі Лимани, що на Миколаївщині. Цей населений пункт розташований за годину їзди від окупованого Херсону і наразі перебуває під постійними обстрілами росіян.
У березні жінка евакуювалася у Вінницю. "З кожним днем після початку вторгнення жити у моєму селі ставало дедалі нестерпніше. На початку березня виїхала моя донька з трирічним онуком. Мене також вмовляли поїхати, але я все ніяк не наважувалась. Але коли 23 березня нашу вулицю сильно обстріляли… Того ж дня я разом з мамою зібрала речі, сіла в авто та поїхала", — пригадує Ольга.
Сім’я оселилась у Вінниці, бо на той момент там було спокійно, та і добрі люди обіцяли допомогти з житлом. "Ми зупинились у селі Демівка. Місцеві прийняли нас добре, одна сім’я навіть надала нам окрему хату, де ми з мамою прожили трохи більше двох місяців", — пригадує Ольга.
З дому пані Ольга встигла взяти лише найнеобхідніше. Те, чого не вистачало, давали добрі люди, волонтери. Щось купували за власні кошти.
"Та гроші закінчувалися. А роботи у селі не було навіть для місцевих, не те що для нас. Я себе відчувала овочем, який потихеньку в’яне", — пригадує Ольга.
Коли збережень вже критично не вистачало, жінки вирішили повертатися додому. "Вдома на Миколаївщині теж роботи немає, але там бодай є господарство, яке може нас прогодувати", — каже Ольга.
У день, коли Ольга з сім’єю повернулася у Лимани, їхнє селище обстріляли. "Мені не віриться, що ми живемо таким життям, — каже жінка. — До 24 лютого у нас все було добре, а зараз — просто катастрофа…"
Жінка каже, що більше не планує покидати своє село, проте зізнається: якби мала роботу і гроші, то перечекала б війну подалі від лінії фронту…
"Жити у Харкові для нашої сім’ї більш вигідно"
52-річний Дмитро Мельник — корінний харків’янин. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, чоловік разом із дружиною та трьома дітьми вирішив їхати в Кривий Ріг — на батьківщину дружини.
"24 лютого ми прокинулися від вибухів. Тому у перший день великої війни за годину зібралися і поїхали до тещі", — розповідає чоловік.
Сім'я мала невеликі фінансові збереження, проте вони за два місяці закінчились. "На жаль, житлова площа тещі не дозволяла вмістити нас усіх, тому дружина з 12-річною донькою та 10-річним сином з інвалідністю жили у неї, а я з 15-річним сином — на орендованій однокімнатній квартирі. От і порахуйте — я платив за оренду, за комунальні послуги, а ще треба було купувати їжу, одяг… При цьому роботу я втратив через війну".
Останні 10 років Дмитро був приватним підприємцем, займався виробництвом хутряної фурнітури для українських взуттєвих фабрик. З початком війни ті фабрики, з якими він співпрацював, перестали працювати. Подружжя шукало роботу у Кривому Розі. "Та ми змогли знайти лише одноденні підробітки", — жаліється Дмитро.
Гуманітарну допомогу Дмитро Мельник почав отримувати аж у травні. Волонтери безоплатно надали для сина з інвалідністю ортопедичні весняні чоботи. "Грошей на їх купівлю в нас не було, — каже батько. — Згодом нам надійшла фінансова допомога від держави і ООН. Вона просто врятувала нашу сім’ю!"
У середині липня чоловік вирішив, що настав час їхати додому. Тому разом із старшим сином зібрав речі та вирушив. Решта сім’ї планує повернутися в кінці серпня або на початку вересня. "Ми вирішили, що жити у Харкові буде для нашої сім’ї більш фінансово вигідно", — пояснює чоловік.
Квартира сім’ї розташовується у 522 мікрорайоні, який в народі називають "Піски". Він межує з Північною Салтівкою — найбільш постраждалим районом Харкова. Дмитро наразі не наважується туди повертатися. "Тож зараз ми живемо із сином під Харковом, я не плачу за оренду житла, тільки за світло та воду", — каже батько.
Час від часу Дмитро навідується у свій мікрорайон. "Слава Богу, наш дім майже не постраждав — у ньому лише вибиті вікна, — говорить він. — А от про сусідні будинки страшно й говорити...".
Дмитро каже, що і він, і син уже звикли до звуків артилерії, віддалених вибухів, регулярних сирен… "Настільки звикли, що воно нас не бентежить", — каже харків’янин.
"Я в декреті, чоловік втратив роботу…"
26-річна жителька Бердянська Запорізької області Ірина просить не називати її прізвище, адже життя в окупації — дуже небезпечне. Жінка повернулася в місто близько трьох тижнів тому. На початку повномасштабного вторгнення вона з дитиною та чоловіком виїхали у Вінницьку область. Вдома залишилися батьки, дідусі та бабусі — вони навідріз відмовилися виїжджати.
"24 лютого мене розбудив чоловік. Я ніколи не забуду виразу його обличчя — здавалося, ніби хтось помер. Він сказав, що почалася війна", — згадує Ірина.
У перший же день сім'я прибула на Вінниччину, там прожила два тижні. А коли в обласному центрі підірвали аеропорт, родина вирішила їхати далі. "Я з дитиною вирушили в Польщу, де мала хоч якихось знайомих. Там ми прожили місяць, — згадує дівчина. — Поляки нас прийняли дуже тепло, за що ми їм неймовірно вдячні. Але майже всі свої заощадження ми витратили, а залишатися в країні без грошей не могли. Уже за місяць я з дитиною повернулася до чоловіка у Вінницю. Там прожили ще деякий час".
Сім’я жила в однокімнатній квартирі вартістю шість тисяч гривень, а потім власник вирішив підняти ціну. "Ми не могли собі дозволити платити більше, адже я — в декретній відпустці, чоловік втратив роботу через війну", — каже дівчина.
На початку липня сім’я вирішила повернутися у Бердянськ. "У нас вже зовсім не було грошей. А наші родичі й самі потребували допомоги", — каже 26-річна українка.
Наразі жінка доглядає за дитиною, а її чоловік підпрацьовує. Ірина каже: з кінця травня в Бердянську почали вводити рублі, планують відкривати російські банки. Попри це, люди тут отримують пенсії та соціальні виплати від України. Щоб зняти гроші, стоять по кілька днів у чергах до єдиного українського банку, що залишився.
"Проте я вірю, що моє місто відвоюють, — підсумовує дівчина. — І так вважає більшість мого оточення. Тому я не хочу, щоб українці думали, що ті, хто тут залишився — зрадники. Просто так склалося наше життя… Без грошей — надзвичайно важко почати все з нуля".
***
Ukraińcom brakuje pieniędzy, więc wracają do niebezpiecznych regionów
Ludzie ze wschodnich regionów Ukrainy, gdzie trwają regularne ostrzały, uciekli w bezpieczniejsze rejony. Jednak teraz pomimo niebezpieczeństwa, a nawet rosyjskiej okupacji, zmuszeni są do powrotu do domów. Powód jest prosty – brakuje im pieniędzy na życie gdzie indziej.
"Gdybym miała pracę i pieniądze, przeczekałabym wojnę z dala od linii frontu"
42-letnia Olga prawie całe życie spędziła we wsi Lymany w obwodzie mikołajowskim. Miejscowość znajduje się godzinę drogi od okupowanego Chersonia i jest obecnie pod ciągłym ostrzałem Rosjan.
W marcu kobieta ewakuowała się do Winnicy. – Każdego dnia po rozpoczęciu inwazji życie w mojej wsi stawało się coraz bardziej niebezpieczne. Na początku marca moja córka wyjechała z trzyletnim wnukiem. Namawiali mnie, żebym też pojechała, ale nie miałam odwagi. Jednak kiedy 23 marca nasza ulica została ostrzelana... Tego samego dnia razem z mamą spakowałam swoje rzeczy, wsiadłam do samochodu i pojechałam – wspomina Olga.
Rodzina osiedliła się w Winnicy, bo wtedy było tam spokojnie, a dobrzy ludzie obiecali pomóc im w znalezieniu mieszkania. – Zostaliśmy we wsi Demiwka. Miejscowi dobrze nas przyjęli, jedna rodzina dała nam nawet osobny dom, w którym mieszkaliśmy z mamą przez nieco ponad dwa miesiące – wspomina Olga.
Pani Oldze udało się zabrać z domu tylko najpotrzebniejsze rzeczy. To, czego brakowało, zapewnili dobrzy ludzie, wolontariusze. Kupili coś za własne pieniądze.
– Ale pieniądze się kończyły. A we wsi nie było pracy, nawet dla miejscowych. Poczułam się jak warzywo, które powoli więdnie – wspomina Olga.
Kiedy stan oszczędności stał się krytycznie niski, kobiety zdecydowały się wrócić do domu. – W obwodzie mikołajowskim też nie ma pracy, ale przynajmniej jest gospodarstwo, które może nas wyżywić – mówi Olga.
W dniu, w którym Olga i jej rodzina wróciły do Lymania, ich wieś została ostrzelana. – Nie mogę uwierzyć, że prowadzimy takie życie – podkreśla kobieta.
Dodaje, że nie planuje już opuszczać swojej wioski, ale przyznaje: gdyby miała pracę i pieniądze, przeczekałaby wojnę daleko od linii frontu...
"Naszej rodzinie bardziej opłaca się mieszkać w Charkowie"
52-letni Dmytro Melnyk pochodzi z Charkowa. Gdy wybuchła wojna na pełną skalę, wraz z żoną i trójką dzieci postanowił wyjechać do Krzywego Rogu – do rodzinnego miasta jego żony.
– 24 lutego obudziły nas wybuchy. Dlatego pierwszego dnia wojny zebraliśmy się w godzinę i pojechaliśmy do mojej teściowej – mówi mężczyzna.
Rodzina miała niewielkie oszczędności finansowe, skończyły się po dwóch miesiącach. – Niestety mieszkanie teściowej nie pozwalało nam wszystkim się pomieścić, więc moja żona, 12-letnia córka i 10-letni niepełnosprawny syn mieszkali z nią, a ja i mój 15-letni syn mieszkał w wynajętym jednopokojowym mieszkaniu. Policz – płaciłem za czynsz mieszkaniowy, media, musiałem też kupić jedzenie i ubrania... W tym samym czasie straciłem pracę z powodu wojny – podkreśla.
Dmytro od 10 lat jest prywatnym przedsiębiorcą zajmującym się produkcją dodatków futrzanych dla ukraińskich fabryk obuwia. Z początkiem wojny fabryki, z którymi współpracował, przestały działać.
Małżeństwo szukało pracy w Krzywym Rogu. – Ale byliśmy w stanie znaleźć tylko jednodniowe zatrudnienie – ubolewa Dmytro.
Dmytro Melnyk zaczął otrzymywać pomoc humanitarną dopiero w maju. Wolontariusze bezpłatnie dostarczyli wiosenne buty ortopedyczne dla jego niepełnosprawnego syna. – Nie mieliśmy pieniędzy, żeby je kupić – mówi ojciec. – Później otrzymaliśmy pomoc finansową od państwa i ONZ. To uratowało naszą rodzinę!
W połowie lipca mężczyzna zdecydował, że czas wracać do domu. Dlatego wraz z najstarszym synem spakował swoje rzeczy i wyjechał. Reszta rodziny planuje powrót pod koniec sierpnia lub na początku września. – Zdecydowaliśmy, że mieszkanie w Charkowie będzie bardziej korzystne finansowo dla naszej rodziny – wyjaśnia mężczyzna.
Mieszkanie rodziny w Charkowie znajduje się w dzielnicy 522, która jest popularnie nazywana "Piaskami". Graniczy z Północną Saliwką, najbardziej dotkniętą dzielnicą Charkowa. Dmytro nie odważył się tam jeszcze wrócić. – Więc teraz mieszkamy z synem pod miastem, nie płacę za czynsz, tylko za prąd i wodę – mówi.
Dmytro od czasu do czasu odwiedza swoją dzielnicę. – Dzięki Bogu nasz dom prawie nie został zniszczony – ma tylko wybite okna – zaznacza. – Ale strasznie mówić o sąsiednich domach…
Dmytro mówi, że zarówno on, jak i jego syn są już przyzwyczajeni do odgłosów artylerii, odległych wybuchów, regularnych syren... – Jesteśmy do tego tak przyzwyczajeni, że nam to nie przeszkadza – podkreśla mieszkaniec Charkowa.
"Jestem na urlopie macierzyńskim, mój mąż stracił pracę..."
Iryna, 26-letnia mieszkanka Berdiańska na Zaporożu, prosi, by nie podawać jej nazwiska, ponieważ życie pod okupacją jest bardzo niebezpieczne. Kobieta wróciła do miasta trzy tygodnie temu. Na początku inwazji na pełną skalę wyjechała z dzieckiem i mężem do Winnicy. Rodzice, dziadkowie zostali w domu - kategorycznie odmówili wyjazdu.
– 24 lutego obudził mnie mąż. Nigdy nie zapomnę wyrazu jego twarzy – wydawało się, że ktoś zginął. Powiedział, że zaczęła się wojna – wspomina Iryna.
Już pierwszego dnia rodzina przybyła do Winnicy i mieszkała tam przez dwa tygodnie. A kiedy zaatakowano lotnisko, rodzina postanowiła jechać dalej. – Moje dziecko i ja pojechałyśmy do Polski, gdzie miałam kilku znajomych. Mieszkałyśmy tam przez miesiąc – podkreśla. – Polacy przyjęli nas bardzo ciepło, za co jesteśmy niezwykle wdzięczni. Ale wydaliśmy prawie wszystkie nasze oszczędności, a bez pieniędzy nie mogliśmy zostać w kraju. W ciągu miesiąca wróciliśmy z dzieckiem do męża w Winnicy.
Rodzina mieszkała w jednopokojowym mieszkaniu za sześć tysięcy hrywien (prawie 800 zł), po czym właściciel zdecydował się podnieść cenę. – Nie mogliśmy zapłacić więcej, bo jestem na urlopie macierzyńskim, mąż stracił pracę z powodu wojny – mówi.
Na początku lipca postanowili wrócić do Berdiańska. – W ogóle nie mieliśmy pieniędzy. A nasi krewni nie mogli nam pomóc, sami potrzebowali pomocy – podkreśla 26-letnia Ukrainka.
Obecnie kobieta opiekuje się dzieckiem, a jej mąż pracuje na pół etatu. Iryna mówi: od końca maja w Berdiańsku wprowadzono ruble, planują otworzyć rosyjskie banki. Mimo to ludzie tutaj otrzymują emerytury i zasiłki socjalne z Ukrainy. Aby wypłacić pieniądze, przez kilka dni stoją w kolejkach do jedynego pozostałego ukraińskiego banku.
– Wierzę jednak, że w moim mieście zawiśnie ukraińska flaga – konkluduje dziewczyna. – I tak myśli większość ludzi. Dlatego nie chcę, żeby Ukraińcy myśleli, że ci, którzy tu zostali, to zdrajcy. Tak potoczyło się nasze życie... Bez pieniędzy niezwykle trudno jest zacząć od zera.
