— Насте, коли почалася війна, де ви перебували, і чи легко вам далося рішення виїхати за кордон?
— Ми були у себе вдома під Києвом, відносно недалеко від Гостомеля. У нас було дуже чутно вибухи, будинок буквально здригався від них. Це приватний сектор, там немає ні підвалу, ні бомбосховища у радіусі найближчих кількох кілометрів. Знаєте, було дуже страшно: над нами пролітали ракети, адже бойові дії точилися досить близько. Тож на третій день ми не витримали і наважилися виїхати.
Дорога на Західну Україну забрала б декілька діб, що для грудної дитини було би великим стресом. Тому вирушили в Одесу, до батьків чоловіка. Там ми пробули тиждень чи півтора, а коли ситуація загострилася й це місто теж опинилось у зоні ризику, прийняли рішення, що я виїду за кордон. Тож Сергій залишився в рідній Одесі, а я вирушила до Молдови. Деякий час побула там у знайомих, а згодом дісталася до Румунії, звідки вже вилетіла в Польщу.
— Маєте у цій країні друзів чи їхали навмання?
— Я обрала Польщу, бо там живе моя мама. Ось уже чотири роки вона працює у Варшаві. Тому вибір був очевидний... У нас тут дуже скромні побутові умови: живемо в маленькій квартирі — 20 метрів квадратних. Але це не суттєво, адже маємо дах над головою, гарячу воду, смачну їжу. Гріх був би нарікати... Я вдячна Богу за те, що опинилась саме тут!
— Скажіть, що у Польщі вас вразило, здивувало, заскочило?
— Раніше я часто сюди приїздила до мами. Польща мені дуже подобається. Тепер же найбільше вразили люди. Поляки — абсолютно неймовірні. Адже той рівень підтримки, який вони демонструють щодо українців, те, що вони для нас роблять, це щось просто... це фантастика!
У перші ж дні, коли ми приїхали, мали все найнеобхідніше. Давіду купили нові речі, принесли іграшки, ліжечко, ванночку, стільчик. Тобто все, що потрібно дитині. Ми навіть нічого не просили, люди самі пропонували допомогу. Не тільки знайомі чи сусіди, а просто перехожі на вулиці. Скажімо, гуляємо з дитиною, а до нас підходять незнайомці та запитують, чи не потрібна раптом якась поміч.
Нині поляки максимально співпереживають українцям. Наскільки це, звичайно, можливо. Однозначно, вони — братній народ для України. І я ніколи не перестану дякувати їм за таке ставлення!
— Давід уже відійшов від усіх тих перипетій і мандрів?
— Головне, що сьогодні над нами не літають ракети. Він дуже лякався тих вибухів і навіть досі, коли чує якийсь гучний звук, починає плакати. За інерцією. Але Давід — дуже маленький, йому тільки вісім місяців (на той момент було сім), тому сподіваюсь, що у пам'яті дитини не залишиться спогадів про той жах. А все решта він переживає нормально. Кажу, нам гріх жалітися. Адже те, що пережили люди в Бучі чи й сьогодні переживають у Маріуполі, не до порівняння з тим, що пережили ми...
— А як ви даєте собі раду зі стресами? Вони ж хочеш-не-хочеш, а накопичуються...
— Стрес, справді, постійний. Він не припиняється, адже я тримаю руку на пульсі, намагаючись відстежувати події в Україні. Наприклад, сьогодні прочитала новину — навіть страшно про це говорити вголос — що рашист згвалтував немовля. Ця новина знищила мене абсолютно. Я не можу вже цілий день "зібрати" себе докупи. Весь час плачу. (Зітхає).
Ти постійно живеш у моральному та фізичному болю. Останній відчуваєш навіть тоді, коли просто читаєш подібну інформацію. Мене як жінку, як маму вона просто вбиває. (Після паузи). Як даю собі раду? Намагаюся молитися й вірити в те, що колись той жах закінчиться. Тому що є Господь на світі! Зрештою, ми — сильні, ми витримаємо... Єдине — маємо робити все, що у наших силах, аби пришвидшити перемогу
Той стрес я намагаюся трансформувати в якісь дії. Скажімо, пробую писати нові пісні. Ось будемо знімати своїми силами, на останні гроші, які в нас залишились, відео й випустимо нову роботу. Адже музика для мене дуже важлива. Я — музикантка, і це — моя місія... Принаймні в такий спосіб хочу долучитись до загальної справи.
Також намагаюся волонтерити інформаційно.
— А чим займається ваш чоловік в Україні?
— Він волонтерить в Одесі — збирає кошти для ЗСУ та допомагає доставляти гуманітарку. До слова, моя сестричка, яка нині у Львові, також займається волонтерством... Я щодня з ними на зв'язку. Чоловік шалено сумує... Втім, сподіваюся, що вже незабаром ми повернемося додому. Дуже чекаю на цю зустріч!
— Скажіть, як ви продовжили б речення: "Я вірю у нашу перемогу, адже..."?
— Я вірю у нашу перемогу, адже українці — найсвободолюбивіший і найсильніший духом народ у світі. Такої сили волі немає ні в кого, тому... Правда — за нами, перемога — за нами. Це неминуче!
— Насте, у перший день після перемоги України, що ви хотіли би зробити насамперед?
— Спочатку я пригорну своїх близьких, потім вийду на вулицю, вдихну повітря свободи й обійматиму та цілуватиму всіх, кого тільки зустріну. Знайомих або не знайомих. (Усміхається). Опісля ж ми дуже довго плакатимемо від щастя й співатимемо наших пісень... Ось побачите, так і буде!
Богдан БОНДАРЕНКО