— Коли почалася повномасштабна війна, я перебувала на тренувальних зборах в Киргизії, — розповідає 22-річна Богдана Семенова. — Ще два тижні я пробула там і опісля прилетіла у Польщу.
Документів для статусу біженки я не оформлювала. Окрім заняття спортом, я працюю веб-дизайнером, і компанія-роботодавець допомогла мені з житлом у Варшаві — знайшла помешкання і оплатила. Живу за власні кошти, жодних допомог від польського уряду не просила.
— Ви зі Станиці Луганської. Як ваш дім?
— Моє містечко захопили росіяни. Наш родинний будинок не придатний до життя. Ще у 2014-му, коли війна лише почалась, його добряче "потрусило". Вибиті вікна, тріщини на стінах аж до фундаменту... Ми тоді покинули дім, потім повернулись, трішки підремонтували, та знову поїхали. Зараз родичі кажуть, що повертатися вже немає куди. Будинок повністю розкрадений, наполовину зруйнований…
— Як вас прийняла Варшава у спортивному плані? Чи є де тренуватися?
— За 200 метрів від дому є стадіон з чудовою легкоатлетичною доріжкою, він завжди відчинений. А за два кілометри — прекрасний парк, де я бігаю кроси: щодня по 20 кілометрів. Тому все гаразд.
* Zdjęcie z archiwum Bohdany Semenovoji
— Нещодавно ви брали участь в змаганнях, де здобули перемогу. Розкажіть більше.
— Перед самою війною я підписала контракт і стала амбассадоркою американського виробника спортивного екіпірування. Коли потрапила у Польщу, зв’язалась з європейськими менеджерами цієї компанії, щоб вони допомогли мені з речами. Бо я ж сюди приїхала з однією валізою, яку пакувала ще на Киргизію. А там інший клімат. Вони мені запропонували пробігти змагання у Варшаві, на п'ять кілометрів. Там і одяг би дали, і якісь призові можна було виграти. Звісно, я без роздумів погодилась на таку пропозицію.
Зрештою, я пробігла дистанцію з часом 16.23. Чесно кажучи, була шокована таким високим результатом! Я ж тренувалась так собі. У Киргизії на фоні стресу взагалі пропускали тренування. У Польщі теж поки все владналось... Я навіть близько не була готова бігти на такий час. Можливо, увімкнулись якісь внутрішні резерви, я налаштувалась, що біжу не для себе, а для України. Що несу певну місію.
— Які плани маєте на найближче майбутнє? Будете виступати за Польщу чи за Україну?
— Я ніколи не думала про зміну громадянства. Хочеться представляти лише Україну. Якщо ж війна затягнеться, то хочу просто шукати старти у Польщі чи в інших країнах Європи. Їздити на них, виступати під українським прапором, заробляти. Є ще чемпіонати Європи чи світу. Але щоб на них потрапити, слід перемогти в національному чемпіонаті, який в Україні наразі не проводять. Усе у підвішеному стані. Невідомо, що буде завтра…
— Якщо повертатися в Україну, то куди?
— Останні декілька років я жила і тренувалась у Хмельницькому. Тому повертатимусь в це місто.
