Pięcioro dzieci w wieku od 7 do 10 lat siedzi na dużym miękkim dywanie pośrodku przestronnego pokoju. Przybyli do Chmielnickiego z Lisiczańska, Kramatorska, Charkowa, Chersona i Mariupola. Psycholożka Iryna Kochanowska rozpoczyna zajęcia od sprawdzania pracy domowej. Na poprzednich zajęciach dzieciaki nauczyły się technik, które pomagają się uspokoić. Teraz opowiadają, jak ćwiczyły w domu.
Kiedy przychodzi kolej na Sawelija, chłopiec mówi, że kiedyś miał atak strachu. Aby sobie z tym poradzić, dziecko zamknęło oczy i wyobraziło siebie w świecie waty cukrowej. Sawelij zastosował jedną z opanowanych metod – "bezpieczne miejsce".
Za wykonanie zadania wszystkie dzieci otrzymują słodycze, a następnie rozpoczynają kolejną część lekcji - rysowanie komiksu. Dostają kartki i kredki. Dzielą kartkę na osiem części. - W tych ośmiu kwadratach narysujemy, jak pamiętacie początek wojny – mówi psycholożka Iryna Jołtuchiwska, współzałożycielka obozu. – Wypełnimy razem każdy kwadrat jeden po drugim – dodaje.
Rysując i dzieląc się wspomnieniami, dzieci przeżywają traumatyczne doświadczenia w bezpiecznym środowisku. Na koniec tego procesu muszą opowiedzieć, co narysowały.
– Kiedy się obudziłem, od razu poszedłem do łazienki, były tam poduszki i koce – mówi 7-letni Saszko pokazując swój komiks. – Potem poszedłem do swojego pokoju i przez okno zobaczyłem, jak eksplodował dom. Wtedy zdałem sobie sprawę, że zaczęła się wojna. Potem wkładaliśmy rzeczy do samochodu. A tutaj narysowałem spaloną rosyjską kolumnę, którą widziałem wychodząc z miasta – relacjonuje.
Pod koniec opowieści Saszka zapytano, jak się czuł, gdy wspominał te wydarzenia. Chłopiec mówi, że to był niepokój i strach.
"Musimy pracować z bliznami wojny"
Po godzinie zaczyna się przerwa – dzieci bawią się, piją herbatę, jedzą ciasteczka. A ja rozmawiam z psycholożką. Iryna Kochanowska mówi, że w 2014 roku musiała opuścić Lisiczańsk. Od tego czasu kobieta pracuje z dorosłymi i dziećmi, których zdrowie psychiczne naruszyła wojna. - Zajęcia dla naszych dzieci odbywają się według programu "Dzieci i wojna. Techniki uzdrawiania", które prowadzimy od 2014 roku - mówi Iryna otwierając podręcznik, który opisuje metody pracy z poszkodowanymi. - Jednym z jego twórców jest Londyński Instytut Psychiatrii - dodaje.
Według Iryny dorośli często bezpodstawnie wierzą, że na przykład strach przed głośnymi dźwiękami z powodu wojny minie sam. – Ale tak nie jest. Mam przyjaciół, którzy żyli z tym lękiem przez osiem lat i pokonali go dopiero po pracy z psychologiem. Dlatego musimy pracować z bliznami wojny – zauważa Iryna.
Do naszej rozmowy włącza się matka jednego z dzieci, Nadija Mamontowa, która przeniosła się do Chmielnickiego z Mariupola. – Przez jakiś czas ukrywaliśmy się z synem przed ciągłym ostrzałem w piwnicy. Kiedy przeprowadziliśmy się do Chmielnickiego, mój syn nadal nie czuł się bezpieczny. (...) Pamiętam, jak przechodziliśmy przez mały mostek na rzece, a mój syn zapytał: "Mamo, czy ten most mogą wysadzić?". Aby pomóc dziecku, zapisałam go do tego obozu – mówi kobieta.
Nadija dodaje też, że dzięki zajęciom jej syn znalazł nowych przyjaciół, stał się bardziej aktywny i wesoły. Inni rodzice opowiadają podobne historie – ich dzieci bały się wyjść na zewnątrz i nie mogły spać spokojnie. Teraz czują się szczęśliwsi.
Witalij MIKUŁA
------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
У цьому таборі надають психологічну допомогу дітям, які пережили війну. "Уяви, що ти у світі цукрової вати "
У Хмельницькому психологи безплатно допомагають дітям пропрацювати негативні спогади, спричинені війною. Працюють за спеціальною програмою. У таборі вже побували приблизно 70 дітей.
У центрі просторої кімнати на великому м’якому килимі сидять п’ятеро дітлахів віком від 7 до 10 років. Вони приїхали до Хмельницького з Лисичанська, Краматорська, Харкова, Херсона та Маріуполя.
Психологиня Ірина Кохановська починає заняття з перевірки домашнього завдання. На попередніх заняттях вони вивчали техніки, які допомагають заспокоїтися. Дітлахи розповідають, як практикувались удома.
Коли черга доходить до Савелія, хлопчик каже, що якось у нього був напад страху. Щоб впоратись із ним, дитина заплющила очі та уявила себе у світі цукрової вати. Савелій використав одну з вивчених методик — "безпечне місце".
За виконання завдання всі діти отримують солодощі, а потім беруться за наступну частину заняття — малювання коміксу. Дітям роздають аркуші паперу та олівці. Їх просять розділити аркуш на вісім частин. "У цих восьми квадратиках ми будемо малювати те, як ви пригадуєте початок війни, — каже психологиня Ірина Йолтухiвська, співзасновниця табору. — Кожен квадратик ми заповнюватимемо за чергою разом".
Малюючи й ділячись спогадами, діти у безпечних умовах пропрацьовують травматичний досвід. У кінці цього процесу дітей просять розповісти, що вони намалювали.
"Коли я прокинувся, то одразу пішов у ванну, там були подушки та ковдри, — розповідає та показує свій комікс 7-річний Сашко. — Далі я пішов у свою кімнату та через вікно побачив, як вибухнув будинок. Тоді я зрозумів, що почалась війна. Далі ми складали речі у машину. А ось тут я зобразив згорілу колону російської техніки, яку бачив, коли ми покидали місто..."
У кінці розповіді Сашка запитують, що він відчував, коли пригадував ці події. Хлопчик каже, що це були тривога та страх.
Через годину починається перерва — діти граються, п’ють чай, їдять печиво. А я розмовляю з психологинею. Ірина Кохановська каже, що у 2014 році їй довелося покинути Лисичанськ. Відтоді жінка працює з дорослими та дітьми, чия психіка постраждала внаслідок війни.
"Заняття з дітьми в нас відбуваються за програмою "Діти та війна. Техніки зцілення", яку нам передали ще у 2014 році, — Ірина розгортає посібник, у якому описані методики роботи з постраждалими. — Одним з його розробників є Лондонський інститут психіатрії".
За словами Ірини, часто дорослі безпідставно вважають, що, наприклад, страх гучних звуків через війну мине сам. "Але це не так. Маю знайомих, які впродовж восьми роківжили з цим страхом, а змогли його позбутися тільки після роботи з психологом. Тому з відбитками війни треба працювати", — каже Ірина.
До нашої розмови приєднується мама одного з дітлахів Надія Мамонтова, яка переїхала у Хмельницький з Маріуполя.
"Певний час ми з сином ховались від постійних обстрілів у підвалі, — каже жінка. — Коли вже переїхали у Хмельницький, син усе одно не почувався у безпеці.
Пам’ятаю, як ми переходили невеликий місточок через річку, і син запитав: "Мамо, а цей міст можуть підірвати?" Щоб допомогти дитині, я записала його в цей табір".
Надія також каже, що завдяки заняттям у таборі її син знайшов собі нових друзів, став більш активним і веселим. Подібні історії розповідають й інші батьки — раніше їхні діти боялися виходити надвір, не могли спокійно спати. Тепер же вони почуваються щасливішими.
Віталій МІКУЛА
