– Od dzieciństwa marzyłam o noszeniu munduru wojskowego. Po uzyskaniu dyplomu pielęgniarstwa pracowałam w szpitalu cywilnym, w 2021 roku podpisałam kontrakt z Siłami Zbrojnymi Ukrainy – mówi Wiktoria Obidina. – W pierwszym dniu inwazji na pełną skalę byłam w Mariupolu. Alisa, moja 4-letnia córka, musiała zostać zabrana do bunkra w Azowstalu. Mieszkałyśmy tam od 20 marca. Dziecko odważnie znosiło wszystko, nigdy nie narzekało. Czytałyśmy razem bajki, uczyłyśmy się pisania listów, śpiewałyśmy ukraińskie piosenki, Alisa często pomagała mi rozdawać lekarstwa chorym – dodaje.
– 5 maja podczas wyjścia z zakładu w ramach "zielonego korytarza" okupanci dostali nagranie, na którym moja córka powiedziała, że jej matka jest medykiem wojskowym. Od razu zaczęli mnie straszyć, że wyślą córkę do sierocińca - opowiada Wiktoria. Ledwo udało się przekonać okupantów, by wysłali dziecko z koleżanką Wiktorii do jej rodziny w Zaporożu. Sama Wiktoria Obidina była przetrzymywana przez miesiąc w Urzędzie ds. Zwalczania Przestępczości Zorganizowanej w Doniecku, a później w areszcie śledczym.
– Często mnie tam bili, żądając informacji o innych żołnierzach, ale byłam nieugięta. 1 lipca zostaliśmy zabrani do celi w Ołeniwce. W małej celi było nas 11 osób, spaliśmy na podłodze. Przynoszono nam wodę ze stawu, która śmierdziała. Nikt nie zapewnił nam pomocy medycznej – mówi Wiktoria.
Pierwszą rzeczą, jaką zrobiła kobieta po uwolnieniu, był telefon do matki i córki. - Nie da się wyrazić słowami, jakie to były emocje, bardzo tęskniłam za rodziną! – mówi Wiktoria. – Chcę spędzić trochę czasu z rodziną. A potem wrócę do służby – dodaje.
35-letnia Irina Stognij również została uwolniona. Ale jej mąż Ołeksandr nadal pozostaje w rosyjskiej machinie tortur. Para służyła w 56. Oddzielnej Brygadzie Piechoty Zmotoryzowanej. Irina jest medykiem bojowym. Podczas pierwszego dnia inwazji na pełną skalę, podobnie jak Wiktoria, służyła w Mariupolu.
– Każdego dnia chodziłam na pole bitwy, przywoziłam rannych i zabitych żołnierzy – mówi Irina Stognij. – Potem był atak wroga. Winni są miejscowi zdrajcy, że zostaliśmy schwytani przez najeźdźców – dodaje.
– Kiedy Rosjanie rzucili mnie twarzą do ziemi, już mentalnie żegnałam się z życiem. Później zabrano nas do Ołeniwki, do obozu – opowiada. Następnie Irina wraz z innymi więźniami została przeniesiona do kolonii poprawczej w Taganrogu. Tam, mówi kobieta, zaczęło się piekło.
– Zostałam oczerniona, że torturowałam rannych bojowników, chociaż to kłamstwo – mówi kobieta. – Z tego powodu często byłam rażona prądem, polewana wrzątkiem. Były ciągłe przesłuchania ze zmuszaniem mnie do przejścia na stronę okupantów. Ci, którzy mieli patriotyczne tatuaże, również byli torturowani. Bili nas zarówno mężczyźni, jak i kobiety – wspomina.
– Do jedzenia dostawaliśmy herbatę, bardzo cienką zupę, kiszoną kapustę i mielonkę. Kiedyś nosiłam ubrania w rozmiarze 48, teraz jestem o osiem rozmiarów mniejsza – dodaje.
Ogromny szokiem była wiadomość, że kobieta wraz z innymi Ukrainkami została wsadzona do samolotu i wysłana do Symferopola, a stamtąd do obwodu zaporoskiego, gdzie odbywała się wymiana więźniów.
– Zostałyśmy wymienione za mężczyzn. Kiedy przechodzili, udało mi się krzyknąć: "Co za wstyd walczyć z matkami!". A oni po prostu odwrócili głowy – wspomina Irina. — Przede wszystkim zadzwoniłam do mamy. I obie płakałyśmy. Tak się złożyło, że w niewoli śniła mi się mama, że została aniołem. Moja mama ma raka i bałam się, że już nigdy się nie spotkamy. Więc rozmowa z nią to najlepsza rzecz, jaka mogła mi się przytrafić! – dodaje
Wiktoria TRUDKO, Łesia RODINA
Жінки, які повернулися з полону, розповідають про пережите. "Нас били як чоловіки, так і жінки"
"Я з дитинства мріяла носити військову форму. Здобувши фах медсестри, працювала у цивільній лікарні, однак після виходу з декрету 2021 року підписала контракт із ЗСУ, — розповідає Вікторія Обідіна. — Повномасштабне вторгнення зустріла в Маріуполі на позиції. 4-річну Алісу довелось забрати у бункер "Азовсталі". Жили ми там від 20 березня. Дитина мужньо все витримувала, ніколи не скаржилась. Ми разом читали казки, вчили букви, співали українські пісні, часто Аліса допомагала мені роздавати таблетки хворим. 5 травня під час виходу із заводу у рамках "зеленого коридору" в руки окупантів потрапило відео, де моя донька розповідала, що мама — військова медичка. Вони заявили, що доньку віддадуть у дитячий будинок".
За словами співрозмовниці, вона ледве вмовила ворогів, щоб дитину з її знайомою відправили до родини у Запоріжжя. Потім жінку місяць утримували в Управлінні з боротьби із організованою злочинністю у Донецьку, згодом — в ізоляторі тимчасового тримання.
"Там мене часто били, вимагаючи надати інформацію про побратимів... Але я була непохитна. 1 липня відвезли у камеру в Оленівку, де тримали весь цей час. У маленькій камері нас було 11 осіб, спали ми на підлозі. Нам привозили воду зі ставка, яка ще й цвіла, — каже Вікторія. — Медичної допомоги не надавали".
Перше, що жінка зробила після полону, — зателефонувала мамі й доньці. "Неможливо передати словами, які це були емоції, — дуже скучила за рідними! — каже Вікторія. — Хочу набутись із родиною. А далі повернусь на службу".
...35-річна Ірина Стогній із села Крищинці, що на Вінниччині, після звільнення із полону продовжує боротьбу — за свого коханого чоловіка Олександра, який наразі залишається у катівні рашистів.
Подружжя військовослужбовців служило у 56-й окремій мотопіхотній бригаді. Ірина — бойова медикиня. Повномасштабне вторгнення вона зустріла на позиціях у Маріуполі.
"Разом із іншими військовослужбовцями ми тримали оборону на заводі Ілліча. Щодня я виїжджала на поле бою, привозила як поранених, так і загиблих бійців, — каже Ірина Стогній. — Потім була ворожа атака... У тому, що нас захопили окупанти, винні місцеві зрадники.
Коли мене кинули обличчям у землю, я подумки вже прощалась із життям... Згодом нас повезли в Оленівку, у концтарбір".
Після того бойову медикиню разом із іншими бранцями перемістили у виправну колонію в Таганрозі. Там, каже жінка, почалось пекло.
"На щастя нас не гвалтували. На мене звели наклеп, що я катувала поранених бійців "ДНР", хоча це брехня, — каже жінка. — Після того мене часто били струмом, обливали окропом, виламували руки. Постійно були допити зі змушуванням перейти на сторону окупантів. Також катували тих, хто мав патріотичні татуювання, руни, які вони вважали свастикою. До речі, били нас як чоловіки, так і жінки.
Із їжі нам давали чай, дуже рідкий суп, кислу капусту і перемелені хрящики. Раніше я носила одяг 48-го розміру, тепер — на вісім розмірів менший".
А нещодавно жінку разом з іншими українками посадили в літак і відправили у Сімферополь, звідти — до Запорізької області, де й відбувся обмін полоненими.
"Нас міняли на чоловіків. Коли вони проходили повз, я встигла крикнути — як не соромно воювати проти матерів. А вони лиш голови відвертали, — згадує Ірина. — На волі насамперед зателефонувала мамі. І ми обидві плакали. Так сталось, що у полоні вона часто мені снилась, казала, що стала янголом. Мама хворіє на онко, і я боялась, що не дочекається мене. Тож почути рідний голос — це найкраще, що зі мною могло статись!"
Вікторія ТРУДЬКО, Леся РОДІНА
