Поховати лікаря на кладовищі не вдалось — окупанти навіть не випускали людей з території лікарні. Тому могилу медика викопали його колеги — на подвір’ї медзакладу.
TU ZNAJDZIE SIĘ REKLAMA
"Мій батько — родом із Росії, закінчив медичний університет в Астрахані. У 1986-му тато був направлений на роботу до Маріуполя, останні 20 років був на посаді завідувача відділення міської лікарні ?4. Мама — педіатриня, тож вони з татом постійно були поруч, — розповідає син загиблого Євген Казанцев. — За весь час роботи батько врятував тисячі дітей, його знали та шанували в місті. Він майже не мав вихідних".
Коли почалось повномасштабне вторгнення рф, пан Анатолій одразу заявив: ніколи не покине свій рідний український Маріуполь. "Через небезпеку обстрілів він прийняв рішення залишатись у лікарні постійно, надавав допомогу майже цілодобово, — веде далі Євген. — Тим паче, що в нього було багато дітей, підключених до кисневих масок. Про них потрібно було особливо дбати...
Перші дні тато телефонував нам, а з 1 березня писав тільки повідомлення, що тримається і переживає за пацієнтів, адже в місті дуже важко знайти навіть воду. Тому тато з колегами на свій страх та ризик виїжджали власними машинами в місто, шукали свердловини з водою..."
За словами співрозмовника, щодня тричі на день Анатолій Казанцев виходив із приміщення відділення і йшов до хірургічного, де були генератори та можливість підігріти воду й зробити чай пацієнтам та їхнім рідним. Ті 50 метрів кожного разу могли бути останніми...
TU ZNAJDZIE SIĘ REKLAMA
"І ось одного дня приблизно о восьмій ранку тато ніс чайник з водою. Почався обстріл. Вибухова хвиля була така сильна, що батька відкинуло... Прибігли двоє його колег, кинулись реанімувати, але не змогли. Батько помер у них на руках, — каже Євген. — Вони зробили запис смерті в журналі. Поховати на кладовищі не могли. Тож взяли лопату, викопали яму і так поховали тата, іншого варіанта в них не було".
Невдовзі стало відомо, що сім’я лікаря втратила і свою квартиру на Морському бульварі — туди влучив снаряд.
"Ми втратили все. Але віримо, що колись зможемо приїхати й гідно провести в останню путь тата, пам’ять про якого житиме вічно, адже він віддав своє життя заради порятунку дітей", — каже син загиблого.
Вікторія ТРУДЬКО
"Tata powiedział, że nigdy nie opuści Mariupola". Okupanci zabili lekarza, który pozostał w mieście, by ratować dzieci
63-letni Anatolij Kazancew z Mariupola związał ponad połowę swojego zawodowego życia z medycyną. Kierownik Oddziału Dziecięgo Chorób Zakaźnych Szpitala Miejskiego nr 4 nie opuszczał swoich pacjentów nawet wtedy, gdy wrogowie ostrzeliwali placówkę z artylerii i przeprowadzali niszczycielskie naloty. Zginął podczas jednego z nich.
Okupanci nie pozwalali ludziom na opuszczenie szpitala, więc nie można było pochować lekarza na cmentarzu. Grób Anatolija wykopali koledzy na dziedzińcu placówki medycznej.
"Mój ojciec pochodzi z Rosji, ukończył Uniwersytet Medyczny w Astrachaniu. W 1986 roku ojciec został skierowany do pracy w Mariupolu, przez ostatnie 20 lat był ordynatorem oddziału miejskiego szpitala nr 4. Moja mama jest pediatrą, więc ona i mój tato zawsze byli razem" - mówi syn zmarłego Eugenij Kazancew. "Przez cały czas pracy tato uratował tysiące dzieci, był znany i szanowany w mieście. "Prawie nigdy nie brał wolnego" - dodaje.
Kiedy rozpoczęła się rosyjska inwazja na pełną skalę, pan Anatolij natychmiast oświadczył, że nigdy nie opuści swojego rodzinnego ukraińskiego Mariupola. "Z powodu niebezpieczeństwa ostrzału postanowił pozostać w szpitalu na stałe, zapewniał pomoc prawie przez całą dobę" – kontynuuje Eugenij. "Zwłaszcza że miał wiele dzieci podłączonych do tlenu. Potrzebowały specjalnej opieki, troski ..." - zwraca uwagę syn lekarza.
"W pierwszych dniach zadzwonił do nas, a od 1 marca pisał tylko wiadomości o tym, żę martwił się o pacjentów, bo w mieście bardzo trudno jest znaleźć nawet wodę. Dlatego mój tata i jego koledzy pojechali do miasta własnymi samochodami na własne ryzyko, szukając czynnej studni…" - opisuje Eugenij.
Trzy razy dziennie Anatolij Kazancew opuszczał oddział i udawał się do miejsca, gdzie były generatory i była możliwość podgrzania wody i zaparzenia herbaty dla pacjentów i ich bliskich. Te 50 metrów za każdym razem mogło być jego ostatnimi.
"I pewnego dnia około ósmej rano ojciec niósł czajnik z wodą. Rozpoczął się ostrzał. Fala uderzeniowa była tak silna, że mojego tatę odrzuciło na parę metrów. Potem przyszli jego koledzy, reanimowali go, ale nie zdołali uratować mu życia. Mój tato zmarł w ich ramionach" - mówi Eugene. "Nie mogli pochować go na cmentarzu. Więc wzięli łopatę, wykopali dół i pochowali tatę na dziedzińcu szpitala, nie mieli innego wyjścia ".
Wkrótce okazało się, że rodzina doktora nie ma już mieszkania na Morskim Bulwarze - trafił w nie pocisk.
"Straciliśmy wszystko. Ale wierzymy, że pewnego dnia będziemy mogli przyjść i oddać ostatni hołd mojemu ojcu, którego pamięć będzie żyć wiecznie, bo oddał życie, by ratować dzieci" – podkreśla syn zmarłego.
Wiktoria Trudko
