Тома Присикар, 26 років, на Євро-2012 була чирлідеркою у Києві. "Сьогодні моя єдина ціль — вижити"
У 2012-му Тома Присикар запалювала танцями тисячі фанатів чемпіонату Європи з футболу — вона виступала на головній сцені Євро на Майдані Незалежності у Києві під енергійний трек "Gogol Bordello — Let's get crazy". Томі було 17, вона обожнювала танцювати і насолоджувалася яскравими емоціями, які панували на Євро-2012.
"Ми виступали напередодні фіналу, 1 липня. Тоді на стадіоні НСК "Олімпійський" у Києві мали зіграти збірні Іспанії та Італії, — пригадує дівчина. — На Майдані Незалежності зібралось дуже багато людей, усі з нетерпінням чекали на матч. Було дуже круто! Позитивні емоції зашкалювали!".
Тоді ніхто й подумати не міг, що над містом, в якому вирувало життя, колись літатимуть ракети…
24 лютого 2022-го, о сьомій годині ранку, Тома Присикар прокинулась від дзвінка мами. "Вона сказала ці страшні слова — почалась війна. У місті було чутно вибухи, сирени, — каже Тома. — Наступного ранку ми з подругами вирішили тікати з Києва… Я дісталася Хмельницького, де живуть мої рідні. У ті дні була постійна загроза повітряних ударів, ми щоразу спускались у підвал. Я почувалась такою беззахисною… Куди поділось моє безтурботне життя?..".
Через кілька днів Тома вирішила поїхати закордон до подруги, адже залишатись там було дуже небезпечно. "Я відправилася у Роттердам на два з половиною місяці, — каже Тома. — Там займалась гуманітарною допомогою: пакувала речі, зокрема одяг, спальники, ковдри, гігієнічні засоби, сортувала медикаменти. Далі волонтери везли все це в Україну".
Нещодавно Тома повернулась в Україну. Каже, що тут і досі не почувається у безпеці, але все ж тут їй спокійніше на душі, ніж десь закордоном.
"До війни я працювала в ІТ-сфері, та через ситуацію в країні втратила роботу. Моє життя повністю змінилось, — говорить дівчина. — Я постійно думаю про те, як жити далі? Не знаю, як будувати плани, адже війна може зруйнувати їх знову. Я не знаю, де житиму, де працюватиму, не знаю куди рухатись далі. В мене єдина ціль — вижити".
Дмитро Голуб, 37 років, автор народного гімну Євро-2012. "Все стає іншим в час, коли йде війна"
Пісня авторства Дмитра Голуба з Житомира "Вболівай" стала єврохітом, під неї танцювали мільйони фанатів футболу. Основна ідея композиції — де б ти не був, яка б ситуація не була у житті, потрібно вболівати за своїх.
"Ми зняли кліп на цю пісню. До зйомок долучилися відомі українці, зокрема Тіна Кароль, Кузьма Скрябін, Олег Скрипка, — ділиться Дмитро Голуб. — Я передав авторські права на пісню організаторам конкурсу і за це отримав грошову винагороду — приблизно 350 тисяч гривень. Частину віддав хлопцям з нашого музичного гурту, а ще частину витратив на втілення мрії — придбав обладнання для студії звукозапису! Це були неймовірні часи!"
Дмитро каже: тоді навіть уявити не міг, що Україна переживатиме такий страшний період історії, як у 2022-му. Сьогодні чоловік мешкає у Житомирі, який неодноразово потерпав від обстрілів окупантів. "Їхати звідси не хотів, адже я потрібен саме тут, — каже чоловік. — Оскільки я голова ОСББ в багатоквартирному будинку, то перш за все мав забезпечити порядок серед мешканців, облаштувати укриття. Потім долучився до волонтерства. Разом з іншими однодумцями створили штаб, допомагаємо багатодітним сім'ям, малозабезпеченим. Також розвозимо гуманітарну допомогу".
Окрім цього, Дмитро підтримує людей музикою. Та якщо раніше, зокрема і на Євро-2012, він виступав в концертних залах, на великих сценах, то нині робить це у шпиталях та навіть в бомбосховищах.
Нещодавно Дмитро написав пісню, хоч не робив це з 2012-го. "Її робоча назва — "Все стає іншим", — каже Дмитро. — "Все стає іншим у час, коли йде війна". Але, як йдеться у приспіві, не можна здаватись і втрачати віри, обов'язково настане день, коли ми житимемо в мирі…".
Сергій Стороженко, 72 роки, на час Євро-2012 був віце-президентом Футбольної Федерації України. "Будемо воювати доти, поки всіх цих покидьків не знищимо!"
Сергій Стороженко відіграв неабияку роль у тому, що Харків гідно провів Чемпіонат Європи з футболу у 2012 році. До певного періоду він очолював будівельну групу, яка реконструювала стадіон "Металіст". Також займався організацією охорони безпеки та громадського порядку.
"Вболівальники, які приїхали на Євро з-за кордону, дали високу оцінку нашій роботі — нідерландці навіть зробили плакат з написом "Харків, дякуємо тобі". Від такої вдячності на очі навертались сльози", — ділиться пан Сергій.
Чоловік пригадує неприємну ситуацію з 2012-го, пов’язану з вболівальниками з Росії. "Під час матчу між збірними Нідерландів і Німеччини велика група людей почала скандувати на стадіоні "росія, росія". Виявилося, вони приїхали до нас з Бєлгородської області. Але харків'яни тоді їх повністю заглушили, скандуючи "Металіст", — говорить Сергій Стороженко.
Минуло 10 років. Сергій Стороженко і далі мешкає у Харкові, утім сьогодні тут замість святкового футбольного галасу — звуки вибухів. Затишна оселя чоловіка потерпіла від обстрілів. "Вибуховою хвилею вибито вікна у будинку. Та ми з дружиною заклеїли їх поліетиленовою плівкою, папером, і живемо тут далі", — каже чоловік.
Війна змінила життя кожного українця, веде далі чоловік. "Наприклад, люди, які ще вчора були вболівальниками "Металіста", сьогодні служать у лавах Збройних сил України і захищають усіх нас", — говорить Сергій Стороженко. Він, до речі, на початку війни хотів вступити у лави територіальної оборони. "Просив, щоб дали зброю і я піду воювати. Та мене не взяли через вік, — пояснює. — Однак я готовий завжди стати на захист країни та рідного міста! Будемо захищатися до останнього!"
Чоловік додає: війна зруйнувала чимало спортивних об'єктів у Харкові. "Повністю знищено стадіон "Сонячний", який ми будували як запасний для Євро-2012. Останнім часом там тренувалася збірна України під керівництвом Андрія Шевченка, — каже він. — Також обстріляно стадіон "Динамо" у парковій зоні. Боляче на це дивитись… Але найстрашніші втрати — це людські життя…".
Денис Кощавець, 35 років, координатор культмасової програми з Євро-2012 у Харкові, хеореограф. "Усі наші плани зруйнувала війна"
На Євро-2012 Денис Кощавець був координатором культмасової програми в Харкові — він організував виступ 750 дітей: у програмі були сучасні та народні танці, виступи з черлідингу. "Публіка була в захваті від наших виступів. Мішель Платіні, Президент УЄФА оцінив нашу підготовку на максимальну оцінку!", — пригадує Денис.
Запал у його голосі змінюється сумом — адже говоримо про сьогодення. Денис каже, що Напередодні війни разом з іншими хореографами організував вокально-танцювальне шоу. Наприкінці лютого мали записувати відео, але всі плани зруйнувала війна.
"23 лютого ми з друзями були на репетиції нашого шоу, обговорювали творчі плани, — говорить Денис. — А 24 лютого, близько 4.00, мене розбудила дружина, сказала, що чутно вибухи. Я глянув вікно, а там — вогняна хмара… Це була справжня війна".
Денис вирішив, що не покине Харків, залишиться тут з батьками. "Під час обстрілу у квартирі батьків вибуховою хвилею повибивало скло у вікнах. Тож ми переїхали у безпечніше місце. Хоча тепер питання безпеки в Україні — відносне", — каже Денис.
Чоловік додає: Харків сьогодні абсолютно інший, ніж у 2012-му. "Але намагаємось жити і працювати далі", — каже він.
Юлія ГОЛОДРИГА
Фото з архіву співрозмовників
W 2012 roku cieszyli się życiem. W 2022 chcą po prostu przeżyć
Zamiast hałasu kibiców – odgłosy wybuchów. Zamiast kibicowania – służba w wojsku lub na ochotnika. Zamiast świętowania — chęć przetrwania. Wojna zmieniła życie każdego Ukraińca.
Euro 2012 w Polsce zaczęło się 8 czerwca – w pierwszym meczu na Stadionie Narodowym biało-czerwoni w rozczarowujący sposób zremisowali 1:1 z Grecją. Pierwszy mecz w Ukrainie odbył się dzień później – Holandia pokonała 1:0 Danię w Charkowie. Eksplozja ukraińskiej radości to jednak dopiero 11 czerwca – wówczas, po dwóch bramkach Andrija Szewczenki, Ukraina zwyciężyła w Doniecku ze Szwecją 2:1.
Mecz z trybun obserwowało ponad 64 tys. osób. Dziś po ich euforii nie ma śladu. O tym, jak zmieniła się przez 10 lat ukraińska rzeczywistość, opowiada nam czworo osób, które pracowały przy Euro 2012.
Toma Prysykar, 26 lat, cheerleaderka na Euro 2012 w Kijowie. „Dziś moim celem jest przetrwanie"
W 2012 roku Toma Prysykar rozpaliła tańcami tysiące fanów podczas piłkarskich mistrzostw Europy – wystąpiła na głównej scenie na Placu Niepodległości w Kijowie przy energetycznym utworze Gogol Bordello „Let's get crazy". Toma miała 17 lat, uwielbiała tańczyć i cieszyła się żywymi emocjami, które panowały na Euro.
- Wystąpiliśmy przed finałem, 1 lipca. Dosłownie kilkadziesiąt minut przed meczem Hiszpanii i Włoch na Stadionie Olimpijskim w Kijowie – wspomina. - Na Placu Niepodległości zgromadziło się wielu ludzi, nie mogli doczekać się meczu. To było bardzo fajne. Pozytywne emocje sięgnęły zenitu!
Nikt wtedy nie wyobrażał sobie, że nad miastem, w którym tętniło życie, kiedyś przelecą rakiety.
24 lutego 2022 r. o siódmej rano Tomę wybudził telefon od matki. - Powiedziała te straszne słowa: wojna się rozpoczęła. W mieście były wybuchy i syreny – opowiada Toma. – Następnego ranka postanowiliśmy z przyjaciółmi uciec z Kijowa. Dojechałam do Chmielnickiego, gdzie mieszkają moi krewni. W tamtym czasie była ciągła groźba ataków rakietowych, wciąż schodziliśmy do piwnicy. Czułam się bezradna. Gdzie się podziało moje beztroskie życie?
Kilka dni później Toma postanowiła wyjechać za granicę do koleżanki, pobyt w Ukrainie był zbyt niebezpieczny. - Pojechałam do Rotterdamu na dwa i pół miesiąca – mówi. Tam zajmowała się pomocą humanitarną: pakowała rzeczy, w tym ubrania, śpiwory, koce, artykuły higieniczne, sortowała leki. Następnie wolontariusze zabrali to wszystko na Ukrainę.
Toma niedawno wróciła do swojego kraju. Mówi, że nadal nie czuje się tu bezpiecznie, ale jest tu spokojniejsza niż za granicą. - Przed wojną pracowałam w branży IT, ale straciłam pracę z powodu sytuacji w kraju. Moje życie całkowicie się zmieniło – opowiada. – Ciągle myślę o tym, jak żyć? Nie wiem, gdzie będę mieszkać, gdzie będę pracować, nie wiem, dokąd się dalej przenieść. Moim jedynym celem jest przetrwanie.
Dmytro Holub, 37 lat, autor ukraińskiego oficjalnego hymnu Euro 2012. „W czasie wojny wszystko staje się inne"
Piosenka Dmytro Holuba z Żytomierza „Vbolivai" („Kibicuj") na Ukrainie stała się hitem Euro, do którego tańczyły miliony fanów. Główna myśl kompozycji: gdziekolwiek jesteś, bez względu na sytuację życiową, kibicuj swoim.
- Nakręciliśmy teledysk. Dołączyli znani Ukraińcy, w szczególności Tina Karol [piosenkarka, aktorka i prezenterka - red.], Kuzma Skriabin [piosenkarz rokowi i producent muzyczny - red.], Oleh Skrypka [wokalista punkrockowy, kompozytor - red.] — mówi nam Dmytro.
Prawa autorskie do utworu przekazał organizatorom konkursu i za to dostał nagrodę pieniężną, około 350 tysięcy hrywien. - Część oddałem chłopakom z naszego zespołu, a część poświęciłem na realizację marzenia — kupiłem sprzęt do studia nagraniowego. To były niesamowite czasy! – wspomina chwile przed Euro 2012 Holub.
Dziś czasy są bardzo złe. Dmytro mieszka w Żytomierzu, który wielokrotnie cierpiał z powodu ostrzału ze strony okupanta. - Nie chciałem stąd wyjeżdżać, muszę tu być – mówi. — Jestem kierownikiem kondominium w wieżowcu, musiałem przede wszystkim zadbać o porządek wśród mieszkańców, zorganizować schronienie — wyjaśnia.
Dołączył też do wolontariuszy. - Pomagamy rodzinom wielodzietnym o niskich dochodach. Dostarczamy również pomoc humanitarną — mówi.
Ponadto wspiera ludzi muzyką. Wcześniej, w szczególności na Euro 2012, występował w salach koncertowych, na dużych scenach. Teraz robi to w szpitalach, a nawet schronach, do których ludzie uciekają przed ostrzałami i rakietami.
Dmytro niedawno napisał piosenkę, choć nie robił tego od 2012 roku. - Jej roboczy tytuł to „Wszystko jest inne" – mówi. – Bo tak jest, w czasie wojny wszystko jest inne. Ale jak mówi refren, nie można się poddawać i tracić wiary. Na pewno nadejdzie dzień, w którym będziemy żyć w pokoju.
Serhij Storozhenko, 72 lata. W czasie Euro 2012 - wiceprezes Federacji Piłki Nożnej Ukrainy. „Będziemy walczyć, dopóki nie zniszczymy tych szumowin!"
Serhij Storozhenko odegrał znaczącą rolę w tym, że Charków zorganizował Euro. Do pewnego czasu kierował zespołem budowlanym, który przebudował Stadion Metalist. Zajmował się także organizacją bezpieczeństwa i porządku publicznego.
- Fani, którzy przyjechali na Euro z zagranicy, chwalili naszą pracę. Holendrzy zrobili nawet plakat z napisem "Charków, dziękujemy". Łzy napłynęły mi wtedy do oczu – mówi dziś Serhij. Wspomina też nieprzyjemną sytuację z 2012 roku z udziałem rosyjskich kibiców. - Podczas meczu pomiędzy reprezentacjami Holandii i Niemiec duża grupa ludzi zaczęła skandować na stadionie „Rosja, Rosja!". Okazało się, że przyjechali do nas z regionu Biełgorod – wspomina.
Minęło 10 lat. Serhij Storozhenko nadal mieszka w Charkowie. Jednak dzisiaj zamiast świątecznego, piłkarskiego hałasu w mieście rozbrzmiewają odgłosy wybuchów. Dom Serhija znalazł się pod ostrzałem. - Wybuch roztrzaskał okna w domu. Ale moja żona i ja zapieczętowaliśmy je folią, papierem i tu mieszkamy — mówi.
- Wojna zmieniła życie każdego Ukraińca – kontynuuje. - Na przykład ludzie, którzy wczoraj byli fanami Metalista, służą teraz w Siłach Zbrojnych Ukrainy i chronią nas wszystkich – podkreśla były wiceprezes piłkarskiej federacji. Sam też na początku wojny chciał wstąpić w szeregi obrony terytorialnej. - Poprosiłem o broń, żeby pójść na wojnę. Ale mnie nie zabrali ze względu na wiek – wyjaśnia. – Zawsze jednak jestem gotów bronić kraju i rodzinnego miasta. Będziemy się bronić do końca!
Mężczyzna dodaje, że wojna zniszczyła wiele obiektów sportowych w Charkowie. - Stadion "Słoneczny", który wybudowaliśmy jako zapas na Euro 2012, został całkowicie zniszczony. A jeszcze niedawno trenowała tam reprezentacja Ukrainy pod przewodnictwem Andrija Szewczenki – mówi. - Ostrzelano także stadion Dynama na terenie parku. Boli patrzeć na to… Ale największe straty to ludzkie życie.
Denis Koshchavets, 35 lat, koordynator kultowego artystycznego programu na Euro 2012 w Charkowie, choreograf. "Wszystkie nasze plany zostały zrujnowane przez wojnę"
Na Euro 2012 Denis Koshchavets zorganizował w Charkowie występ 750 dzieci: w programie znalazły się tańce nowoczesne i ludowe, występy cheerleaderek. - Publiczność była zachwycona. Michel Platini, ówczesny szef UEFA, bardzo chwalił nasze przygotowania – wspomina Denis.
Pasję i radość w jego głosie szybko zastępuje jednak smutek, gdy zaczynamy mówić o teraźniejszości. Denis opowiada, że w przededniu wojny zorganizował wspólnie z innymi choreografami pokaz wokalno-taneczny. Wideo miało zostać nagrane pod koniec lutego.
- 23 lutego wraz z przyjaciółmi ćwiczyliśmy nasz program, omawialiśmy twórcze plany – mówi Denis. – A 24 lutego około czwartej nad ranem moja żona obudziła mnie i powiedziała, że słychać wybuchy. Wyjrzałem przez okno i pojawiła się chmura ognia… To była prawdziwa wojna.
Denis zdecydował, że nie wyjedzie z Charkowa, zostanie z rodzicami. - Podczas ostrzału mieszkania fala uderzeniowa rozbiła szyby w oknach. Przenieśliśmy się w bezpieczniejsze miejsce. Chociaż teraz kwestia bezpieczeństwa na Ukrainie jest względna – mówi Denis.
- Dziś Charków jest zupełnie inny niż w 2012 roku. Ale cóż, staramy się żyć i pracować – kończy.
