Понад шість мільйонів українців стали внутрішніми переселенцями. Значна частина з них втратила роботу. Як жити далі? Де шукати нове місце праці? Ці запитання турбують сьогодні сотні тисяч українців. У цьому тексті ми розповімо кілька історій переселенців, які вже знайшли на них відповіді.
Ситуація з роботою на Західній та Центральній Україні — некатастрофічна. Вакансії є. По-перше, на Захід країни переїжджають сотні підприємств з регіонів, де ведуться активні бойові дії, — і для повноцінної роботи їм потрібні працівники. По-друге, з початку війни частина жінок виїхала за кордон, тож їхні робочі місця звільнилися.
Наприклад, у Тернополі — велика нестача фахівців у закладах громадського харчування. Місцеві підприємці об’єдналися з міською владою і разом створили гарячу лінію для людей, які хотіли б працювати в тутешніх кафе і ресторанах.
"До нас надійшло близько 500 дзвінків та кілька сотень резюме — запит на роботу величезний, — розповідає керівниця штабу з працевлаштування в ці заклади 23-річна Марія Южда. — Звернення надходять переважно від переселенців із Київської, Харківської та Миколаївської областей".
З роботою допомагають і небайдужі місцеві мешканці. Доказ цього — історія 42-річної Надії із Запоріжжя, яка віднедавна мешкає на Західній Україні. "Я вдячна місцевим жителям за те, що допомогли мені знайти роботу, — розповідає Надія — Коли господар будинку, де ми мешкаємо, дізнався, що я 10 років працювала перукаркою, то знайшов для мене вакансію. Я цьому дуже рада! Робота допомагає повернути відчуття нормального життя. Ти робиш те, що любиш, і бувають миті, коли здається, що все добре, як і раніше... Люди, які приходять до мене стригтися, морально підтримують. Крім того, робота — це можливість заробити, а гроші моїй родині нині дуже потрібні".
32-річна Євгенія Грібкова з Харкова сьогодні мешкає у Вінниці. У рідному місті вона мала студію з брейдингу — художнього плетіння кіс та створення різних візерунків у зачісці.
"Після вторгнення рф ми десять днів просиділи у підвалі під страшними обстрілами. У якийсь один момент зрозуміли, що далі так бути не може, і вирушили з дитиною, мамою, чоловіком та собачкою світ за очі, — каже Євгенія. — Зупинились у Вінниці. Прийшов час повертатися до роботи. Я вирішила займатися тим, що вмію, — виготовляю хвостики, гумочки — і продаю в інтернеті. Також маю власні відеоуроки з брейдингу, які теж приносять копійку".
"Хочу порадити іншим переселенцям: не сидіть і не чекайте, що війна завтра закінчиться, а тоді ви візьметеся до роботи. Ні, продовжувати жити потрібно вже, — веде далі Євгенія. — Це допоможе вам почуватися краще, більш впевнено стояти на ногах, а головне — допоможе економіці країни працювати на благо нашої перемоги!"
36-річна Яна Нагайчук — зі Святогірська, що на Донеччині. Жінка п’ять років працювала майстринею манікюру. "Робота була важливою частиною мого життя, моїм натхненням. Було дуже важко залишити власну студію, та за десять кілометрів від нас вороги почали стирати з лиця землі Ізюм та Рубіжне, — пригадує Яна. — Я з чоловіком, 11-річною дочкою та 6-річним сином вирішили втікати. Мені вдалося забігти на роботу, взяти зі собою матеріали та інструменти для манікюру. Ми вирушили на Вінниччину".
Співрозмовниця каже, що вже наступного дня після приїзду стала думати, як далі заробляти кошти.
"А що я найкраще вмію робити? Манікюр! Тому почала в новому місті все з нуля, — каже жінка. — Місцеві власники салону дали мені робоче місце, без орендної плати. Я вже маю перших клієнтів, чому неймовірно рада. Тим, хто опинився у схожій ситуації, раджу опанувати себе, налаштуватись на позитивну нотку й стукати в усі можливі двері. Світ не без добрих людей".
35-річна Олена Зюкова — корінна киянка. Столицю жінці довелось залишити через декілька днів після початку повномасштабної війни.
"У мене троє маленьких діток — 1, 4 та 7 років, — розповідає жінка. — Ми не мали наміру залишати домівку, але діти дуже лякались через вибухи, сирени, тож ми таки переїхали в регіон, де спокійніше — на Львівщину, до родичів чоловіка.
Минув якийсь час, і постала потреба у коштах. У Києві ми мали власну фітнес-студію, вели уроки хореографії для дітей, надавали консультації щодо харчування. Цим я займалась останні 12 років. Тому місцевій громаді я вирішила запропонувати такі ж послуги".
До пані Олени уже встигли записатись декілька місцевих мешканців, відгукнулись і переселенці з Харкова.
"Скоро починаємо працювати, — натхненно додає киянка й дає поради, з чого почати тим, хто вимушено переїжджає у нове місто. — Обов’язково треба зареєструватись у місцевому ЦНАПі, там вас зорієнтують — яку допомогу й де ви зможете отримати (необхідні речі, їжу, дитяче харчування, засоби гігієни). Познайомтесь із кимось з місцевих мешканців. Нові друзі допоможуть швидко зорієнтуватись і зрозуміти, чим живе місто. Може виявитись так, що тут не вистачає людей саме вашої професії, а може, є можливість навчитись чогось нового й стати корисним для інших і для своїх рідних".
Перепрофілюватися — це хороша ідея, вважає 42-річна Вікторія Кирилюк, яка раніше працювала швачкою, а тепер знайшла себе в кулінарії.
"У Харкові я народилась і прожила все своє життя, — розповідає Вікторія Кирилюк. — Коли почалась повномасштабна війна, в місті були постійні обстріли, бомбардування. Я та моя сім’я жили в мікрорайоні Північна Салтівка (це район, який чи ненайбільше постраждав від рук окупантів). Майже тиждень ми прожили в підвалі. Виходили лише о 6-й ранку, на годину, аби зібрати необхідні речі, поїсти чи сходити в душ. Здавалось, що кожен похід був останнім. Ми не хотіли виїжджати. Але в моєї донечки, яка алергік, стався набряк Квінке. Більше залишатись у підвалі ми не могли..."
Врешті, коли сім’я зібралась їхати, втікати не було чим: авто було припарковане в іншому районі, бензину в місті немає, а таксі не їздять. "В останній момент наші сусіди сказали, що можуть нас узяти з собою, але ми маємо дві хвилини на збори, — пригадує жінка. — Ми взяли лише документи й поїхали до вокзалу. Дочекавшись потяга, в якому знайшлось місце для нас, ми відправились до Тернополя, у незнайоме місто, де жодного разу не були до того".
Заощаджень у сім’ї було небагато. Речей з собою не було, а сидіти й чекати, аби хтось все приніс, вони не хотіли. Тому того самого дня харків’янка почала пошуки роботи. "Це тривало приблизно 10 днів, — каже Вікторія. — Аж раптом чоловік, у домі якого ми живемо, розповів, що є вакансія помічника кухаря. Я одразу зателефонувала й прийшла на стажування, яке тривало день. Вже більше як тиждень працюю".
До цього жінка працювала швачкою. Та нова робота їй дуже подобається.
"У мої обов’язки входить підготовка продуктів, приготування їжі та подача, — каже співрозмовниця. — Поки роблю все це під керівництвом кухаря, але мені вже майже все вдається самостійно. Я в захваті від нової роботи!
Ми, переселенці, повинні працювати далі, заробляти гроші, допомагати підіймати економіку нашої країни. Так, це важко. Моє життя також поділилось на "до" і "після", мені також, як і багатьом людям, довелося прощатись з будинком, де я прожила 42 роки... Але треба жити далі. Для себе я виокремила декілька основних правил.
По-перше, потрібно змиритись з тим, що всі матеріальні речі, на які працювала все життя, не повернути. Не треба жити думкою про них. Це лише речі, які можна знову нажити, на відміну від здоров’я. Усвідомивши це, легше щось робити далі. По-друге, не можна сидіти без діла. Працювати — це і корисно, і приємно. Це допоможе відволіктись від проблем і бути фінансово самостійним. Поставте собі ціль — наприклад, зібрати гроші, аби самотужки винаймати житло. Коли маєш мету, значно легше рухатися вперед".
Юля ТОМЧИШИН
