Розмовляємо з Людмилою о пів на дев’яту вечора, коли волонтерка перебуває в укритті. "Я за першою освітою — медсестра, тож нині займаюсь медичним волонтерством", — каже вона. Волонтерить Людмила 12 годин щодня. "О восьмій ранку виїжджаю з дому, й близько восьмої вечора повертаюся. За день разом зі своєю партнеркою ми відвідуємо приблизно 15 домівок", — каже жінка.
— Кого саме ви навідуєте та чого потребують люди?
— Переважно нашої допомоги потребують онкохворі, яких виписали з диспансерів на домашнє лікування ще до війни. Це і онкохворі, і пацієнти з енцефалітом, тяжкими переломами, проблемами опорно-рухової системи, з післяінфарктним та післяінсультним станом. Про потребуючих дізнаємось завдяки іншим активістам, які збирають про них інформацію.
Крім ліків, людям часто не вистачає їжі. Купуємо крупи, кисломолочні продукти, м’ясо, овочі, цукор, чай, борошно. Люди, яких ми навідуємо, часто кажуть, що їм дуже страшно залишитися покинутими в час війни. На прощання вони дякують нам, благословляють, хрестять і обіцяють молитися за нас. Ми ж кажемо їм: "Ви не самі".
— Звідки ви берете кошти на закупівлю необхідного?
— Купую або за власні кошти, або за гроші українців чи іноземців, які перераховують мені для цієї справи. А буває, коли в аптеці чи магазині ми говоримо, що купуємо ліки чи продукти для потребуючих, люди підходять і просто дають нам гроші. Війна — це жахіття. Але навіть у цьому жахітті є прекрасне — те, як ми вміємо підтримати одне одного.
— Людмило, а розкажіть про те, як ви допомогли спорудити захисну огорожу з мішків з піском для Київського міського центру крові.
— Я звернулась на один із заводів. Домовились про пісок. І почали робити оборонний захист із мішків з піском. На дев’ятий день війни завгосп центру крові вже називав мене пісочною королевою. (Усміхається).
— Волонтерити у Києві та околицях — це ризиковано для життя. Не страшно вам?
— Сьогодні ми сиділи в машині з моєю партнеркою по волонтерству й фізично відчули вібрацію від вибуху — щось впало поруч з нами. Могло впасти і на нас, але ми намагаємося про це не думати. "Не на нас — і добре, погнали далі", — заспокоюємо одна одну.
А ось що справді страшно для мене — бачити відчай людей, занепад. Страшно, коли 96-річна бабуся каже, що їй страшно, що вона вже три дні не їла. Біля її дому падали снаряди, дорога від ракет просто зруйнована, а в домівці потріскали вікна.
— Що мотивує вас до волонтерства?
— Скажу так — я щаслива, що можу щось зробити для України. Іноді мені навіть здається, що я бігатиму з ящиками ліків від аптеки до машини під звуки вибухів навіть уві сні! "Біжи, Міло, біжи", — кажу я собі. Заради добра, заради перемоги!
Анастасія КРУПКА
