"Це була неймовірно добра й світла людина, він любив життя і вмів по-справжньому радіти кожному дню", — згадує про свого найкращого друга 27-річний Яромир Шевців. 31-літній Петро Якимів із села Старий Милятин на Львівщині загинув 30 березня в боях у районі Попасної, що на Луганщині. Рідні понад тиждень не могли з ним зв’язатися, розшукували через волонтерів, допоки їм не повідомили страшну звістку...
"Петро з багатодітної родини: у нього п’ять сестер та двоє братів, це велика і дружна сім’я, яку він дуже любив, — розповідає Яромир Шевців. — Навчався на географічному факультеті ЛНУ імені І. Франка. Після строкової служби підписав контракт із ЗСУ. Казав: відчуває, що це йому потрібно, що душа лежить до цього.
Спершу брав участь у навчаннях. Згодом — у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила майже два з половиною роки захищав Україну в зоні АТО. Попервах навіть не розповідав про це рідним. Та й зі мною мало ділився, не хотів, аби ми хвилювалися...
Під час служби він дістав осколкове поранення, лікувався у госпіталі й теж нікому з рідних про це не говорив. Беріг їхні нерви".
Повернувшись додому, Петро продовжив навчання, згодом одружився. Їздив на роботу до Польщі.
"Був надзвичайно щасливий, дізнавшись, що стане батьком, — згадує Яромир. — Коли три роки тому народилися його дві донечки і синочок, то була така радісна подія! Він узяв за кума мене і ще двох наших друзів, з якими товаришуємо з дитинства. Ми сміялися, що трійнята народилися, аби ми всі одночасно поріднилися".
Напередодні повномасштабного вторгнення росії Петро приїхав із Польщі додому. Уже тоді всі навколо говорили про можливий наступ рф. Петро сказав: йому неспокійно, коли він так далеко від рідних, — дуже переживав за них.
"У перші дні повномасштабної війни Петро організував виїзд дітей і дружини за кордон. Міг теж поїхати, закон дає таке право чоловікам, у яких троє неповнолітніх дітей. Але ні, залишився, — каже Яромир. — Коли повертався, зателефонував мені, я підвіз його на автостанцію... То була наша остання зустріч. Він зібрав удома речі й вирушив у військову частину до Яворова, а звідти — на Схід України.
Петро був такий — не вмів відсиджуватися. Казав, що у військкоматі навіть не згадав, що у нього троє дітей. Ми декілька разів телефонували один одному. 21 березня говорили востаннє. Він сміявся, багато жартував.
Коли Петро довго не виходив на зв’язок, я втішав себе, що з ним усе гаразд, адже не раз тижнями не давав про себе знати. І заспокоював родину. На жаль, підтвердилося найгірше... Це велика втрата і біль для кожного з нас...
Дружина повернулася з дітьми додому на похорон чоловіка і вже залишилася тут.
Петро неймовірно вірив у перемогу. Надихав патріотизмом інших. Він — наш герой! Ми пам’ятатимемо його завжди".
