Після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну замість звичних рейсів на спеціальні маршрути вийшли евакуаційні потяги, аби рятувати людей від війни. І тут чималий тягар взяли на себе провідники, яким доводиться не тільки виконувати прямі обов’язки, але й бути психологами, кухарями, охоронцями порядку...
...Перші рейси виявились дуже важкими, адже охочих евакуюватися у кожному з міст, де обстріли не припинялися, було надзвичайно багато. Так, при нормі 40 у вагоні могло їхати й 200 пасажирів. Люди стояли у проході чи тамбурі вагона десятки годин, спали на підлозі або стоячи — але почувалися щасливими від того, що змогли вирватися з пекла. Їхні історії неможливо слухати без сліз.
"Якось у моєму вагоні їхав 14-річний хлопчик, якого привезли з Маріуполя до Дніпра, — розповідає 36-річна провідниця Тетяна Когут із села Головецько, що на Львівщині. — Коли заходив у вагон, його дуже тіпало. На мої запитання не відповідав, лише мовчки дивився в одну точку. Потім, коли ми рушили, я знову підійшла до нього. Виявилось, що звати підлітка Максим. Разом із мамою, татом і сестричкою вони виїжджали з міста, коли раптом у машину щось влучило... Хлопчик отямився на дорозі — ударна хвиля відкинула його на декілька метрів. Неподалік лежала мама, тіло якої тліло... Вижив лише він. Небайдужі довезли хлопчика до Дніпра, посадили у потяг. Як мені відомо, львівські волонтери допомогли прилаштувати дитину".
"Знаєте, невимовно шкода було дивитися на стареньких, немічних та людей з інвалідністю, яких ми евакуйовували у березні зі Слов’янська, — розповідає 55-річний провідник Валерій Сіхневич. — В однієї жінки були побиті ноги. Ми вносили її на простирадлі, вона так кричала... Багато людей тривалий час нічого не їли. Коли я виніс вареники, які передали волонтери, вони просто розхапали їх — такі були голодні".
"Перед кожним рейсом я вдома готувала поїсти із запасом: якісь канапки, відбивні, гречку чи ще там щось, — додає Тетяна Когут. — Годувала пасажирів, аби ніхто не був голодним, — бувало, що собі нічого не залишалося".
Евакуаційним поїздам нерідко доводиться рухатися під обстрілами. Адже десь у містах — загалом спокійно, десь — навпаки. Іноді, як відомо, ворог атакує й вокзали.
"Якось ми були в Запоріжжі, проводили посадку, і якраз у той момент почались обстріли у місті: постраждали дитяча лікарня та гіпермаркет неподалік вокзалу, — згадує провідниця. — Дим був густий, чорний, вибухи — дуже гучні. Але ми не мали права панікувати — потрібно було виконувати свою роботу.
Якось ми були в Запоріжжі, проводили посадку, і якраз у той момент почались обстріли у місті.
А одного разу, коли їхали з Києва, неподалік Василькова почалися обстріли. Ми рухались із вимкненим світлом у вагонах та в цілковитій тиші. Я вийшла у тамбур, визирнула у вікно й побачила дим і полум’я. Серце тоді добряче тьохнуло... На щастя, поїзд не постраждав.
До речі, кожен із нас напам’ять знає 90-й псалом. Ми молимося перед відправленням, після прибуття та в критичні моменти. Якось їхали пасажири, які всю ніч молилися на вервиці, а разом із ними — і я. Дивлюся — а молитву за нами повторює пів вагона!"
"Не раз і нам доводилося їхати в суцільній темряві, — ділиться Валерій Сіхневич. — Ми навіть не повідомляли пасажирам, де вони і яка має бути зупинка. Адже хтось міг повідомити інформацію рідним телефоном, а розмову — перехопити росіяни..."
До речі, в евакуаційному потязі з паном Валерієм працювали дружина і донька. Цілий місяць їх не могли змінити. Тому родина буквально жила в поїзді: тут спали, милися... Тепер ось вони знову заступили на зміну. Причому ніколи не знають, куди і як їхатимуть цього разу.
"Вірите, такого за цей час надивилася і наслухалася! — каже Тетяна Когут. — Бачила, як діти, почувши якийсь сторонній звук (чи то потяг повз проїжджає, чи полицю хтось гучно опустив), падали на підлогу, закриваючи руками голову. Вони тряслись, плакали. Від розуміння того, що ці янголята замість мультиків бачили війну, мурахи по шкірі. Сльози навертаються...
Біженці, коли виходили з потяга, плакали й дякували, що довезли їх у безпечне місце, якомога далі від війни".
