64-річна Валентина і 70-літній Іван Фурман склали шлюбні обітниці перед Богом. Літня пара вимушених переселенців понад місяць тому приїхала на Тернопільщину. До того жили у смт Черняхів на Житомирщині, яке постійно обстрілювали...
"Житомирщина вже у перші дні війни постраждала від обстрілів, — ділиться Валентина Фурман. — Над нашим селом постійно літали винищувачі — гул їх не змовкав. Постраждало багато будинків: лише в перші дні — два десятки. Люди боялися, ховалися в підвалах... А обстріли не припинялися".
Пані Валентина пересувається на візку, в її чоловіка — цукровий діабет і теж проблеми з ногами. Тому весь час ховатися у підвалі їм було важко...
"Ми жили поряд із нафтобазою, — каже пенсіонерка. — І саме у день, коли до нас приїхав син, туди влучив снаряд. Було дуже страшно: здавалося, він летить у наше вікно... Син зібрав найнеобхідніші речі й повіз нас у безпечніше місце. Так ми опинились на Тернопільщині, у Чорткові".
Пенсіонерка каже, що саме у цьому місті їхнє життя дуже змінилося.
"Ми якось по-іншому почали думати та відчувати, переосмислили прожиті роки й зрозуміли: прагнемо зробити щось таке, що всім запам’ятається, — ділиться жінка. — Діти давно хотіли нас повінчати, адже вони брали церковний шлюб. Але ми постійно відкладали цю подію. І ось я вирішила, що настав час. Запитала отця, чи можна, і він погодився дати нам шлюб".
Питаю жінку, як познайомилася з чоловіком. Валентина Фурман розповідає: це сталося у студентські роки, коли обоє здобували фах ветеринара.
"Іван навчався на останньому курсі, а я після технікуму вступила до інституту і саме була на практиці, — згадує вимушена переселенка. — Одного разу майбутній чоловік зайшов у кімнату в гуртожитку, де я жила. Ми відразу ж сподобалися одне одному. Тоді й почалися наші стосунки. Вже за рік ми одружилися".
А через 44 роки Фурмани повінчалися! У церкві зібралася вся родина.
"Коли ми складали обітниці перед Богом, були неймовірні відчуття, — розповідає пані Валентина. — Це важко описати словами. Щось дуже трепетне й особливе. Щиро раджу всім не відкладати важливих речей. Війна навчила нас цінувати час і можливості. Тому, якщо ви щось довго відкладали, зробіть це тепер... Ми повінчалися і дуже щасливі".
До речі, давав шлюб парі 58-річний отець Григорій Канак, настоятель чортківського храму Непорочного Зачаття.
"Щиро радію за Валентину й Івана, — не приховує священник. — Те, що люди хочуть взяти шлюб навіть після довгого сімейного життя, важливо й по- трібно. Адже тоді приходить благословення Боже для їхніх дітей та онуків".
А пані Валентина насамкінець каже мені: "Моя душа — у рідному селі. Я мрію повернутися туди, жити, радіти дітям і онукам. Вірю в перемогу України і мирне майбутнє. Молюся за це!"
