Він один із найвідоміших і найтитулованіших українських акторів. Уже багато років глядачі ходять до столичного театру імені І.Франка "на Бенюка". Сьогодні на виставах за участю зірки теж аншлаги...
— Богдане Михайловичу, ви щойно відіграли в легендарному спектаклі "Тев’є-Тевель". Повітряних тривог не було?
— Ні. Мені щастить. (Усміхається). Знаєте, попри війну, глядачі сьогодні охоче йдуть у театр. Це — своєрідний колективний сеанс психотерапії. Так було завжди, а тепер тим більше: люди хочуть бодай на декілька годин забути про події, що відбуваються у країні, й трохи розслабитися...
А взагалі, якщо увесь час думати про небезпеку, тоді й з підвалу не вийдеш. До слова, один дуже мудрий чоловік сказав: "У нинішніх обставинах найбільше постраждають оптимісти і песимісти. На відміну від реалістів..." Стараюся і нині робити свою справу та діставати від цього задоволення.
— У вас відносно недавно був ювілей — 65-річчя. Планували його святкувати?
— Так, планував. Хотіли зробити дещо в театрі, але... Ніхто ж не думав, що виникне така ситуація. Хоча й було зрозуміло, що війна, яка розпочалась у 2014 році, рано чи пізно переросте у повномасштабну. І тепер нашому поколінню доводиться виборювати свободу.
Маємо унікальний шанс за допомогою Сполучених Штатів і Євросоюзу помститися споконвічному ворогові. Якщо не будемо дурні й ліниві, то скористаємося ним сповна. Щоправда, ми швидко втомлюємося. Велика війна триває пів року, а вже чути: "О Боже, як воно довго!"
— До речі, ви зброєю володієте?
— На жаль, не володію. Проте, вважаю, нам треба брати приклад з Ізраїлю... Адже наші сусіди потім нікуди не подінуться й усе одно зазіхатимуть на українську територію. Тому, щоб їх стримувати, треба бути удвічі сильнішими... Інакше ми просто не виживемо. Тож молодь повинна навчатись військової справи.
— На ваш погляд, чи не варто нарешті позбавити звань народних артистів України тих, хто нині перебуває по інший бік барикад і живе та працює у країні-агресорі?
— Тут слід говорити не тільки про тих, кому свого часу дали "народних", а й про тих, хто має звання "Героя України", але такими насправді не є... Це люди, які зробили свій вибір, — і все! Тому, на мій погляд, їх треба позбавляти громадянства. Тут слід діяти жорстко, а не бавитися.
Зрештою, як і з цілою купою "кротів" та зрадників, котрі нині трохи принишкли. Проте потім будуть зсередини розривати нас. Що вже казати про жителів окупованих Донецької та Луганської областей. Уявляєте, скільки там тих, хто ненавидить українців? Після нашої перемоги вони нікуди не подінуться. І цю проблему нам теж треба буде вирішувати.
Що вже казати про жителів окупованих Донецької та Луганської областей. Уявляєте, скільки там тих, хто ненавидить українців?
— За останніми даними соціологів, якщо декілька місяців тому українською мовою у побуті користувалися 48%, то сьогодні — 51%. Натомість російською — лише 13%... Як ви думаєте, така тенденція збережеться?
— Не надто довіряю тим усім цифрам. Ви що не чуєте, якою мовою й далі спілкується чимало наших громадян? От запитуєш у них: за якою ознакою можна ідентифікувати національність тієї чи іншої людини? У відповідь лунає: "За мовою". То чому ж ви тоді розмовляєте російською?!
У цьому питанні, на моє переконання, також слід діяти жорстко. Тим більше — під час війни. Треба штрафувати на великі суми за порушення мовного законодавства. Лише коли вдариш "баблом", люди почнуть щось розуміти...
— Богдане Михайловичу, не можу не спитати: в яких кінопроектах ви берете нині участь?
— У фільмі, що знімає Сергій Жадан. Робота над стрічкою розпочалася, хоч не відомо — виділить Держкіно кошти чи ні. Зрештою, багато хто сьогодні так працює. Під якою назвою вийде картина, наразі не відомо. Скажімо, свого часу фільм "Східняк" називався "Рокада", а "Дивні похорони у Карпатах" змінили потім на "Небо-парасолька". Тож це буває часто... У будь-якому разі я ніколи не сиджу склавши руки, й завжди знайду якусь цікаву роботу.
