Тетяна Фіщук - українська стендап комікеса, поетеса, ведуча, оганізаторка першого українськомовного стендап-клубу у Варшаві "Укроп". Про своє становлення в Польщі та гумор під час війни комікеса розповіла журналістами Ukrayina.pl.
Написання віршів, стендап, проведення заходів. Як вам вдається це все так активно поєднувати?
У творчих людей завжди багато проявів. Можливо просто не всім проявам вони приділяють достатньої уваги. Я давно пишу вірші, завжди любила гумор. Але, якщо вірші я писала з дитинства, то гумором я мріяла займатися і ніяк не наважувалась. Мені здавалось, що це якийсь особливий талант, якого в мене немає.
А як ви взагалі прийшли до свого творчого проявлення? З чого все почалося?
Все почалося з весіль. Я завжди була в компаніях "головною", завжди вміла брати ініціативу на себе. Придумувала різні неординарні ідеї для проведення дозвілля. Мені це приносило неймовірне задоволення. Заробляти цим я почала ще в Україні. Тоді ще не було заведено мати ведучих на весілля. Зазвичай цим займались родичі. Так, на одному з весіль я запропонувала свою допомогу. Але мені відмовили. Але врешті на весіллі все пішло не за планом і ми з подругою вирішили врятувати ситуацію і ініціатива була в наших руках. Так все і закрутилось. Те весілля стало моїм відправним пунктом. Займалась цим в Україні, а далі вже у Польщі.
Якщо у вас все так добре складалось в Україні, чому вирішили переїхати до Польщі?
Ми років 8 назад переїхали до Польщі. Тоді нас не влаштовувала фінансова ситуація в Україні. Спочатку виїхав чоловік. Я залишилась сама з двома дітьми. Це було дуже важко. Через деякий час ми зрозуміли, що будемо їхати разом. Зараз ми тут як вдома. Настільки багато етапів пройшли. Здається, що ніби все життя тут. Навіть важко згадати те попереднє життя.
А як взагалі у вас було з адаптацією у Польщі? Що було найскладнішим?
На початку було дуже важко. Було мало грошей. Чоловік багато працював, а я була знову ж таки сама з двома дітьми. Але інтуїтивно я дуже відчувала, що це правильне рішення. Насправді Варшава нас дуже добре прийняла.
Стендап увійшов у ваше життя вже у Польщі. Можете згадати, з чого все почалося?
Є у Варшаві одна велика жіноча група. І адміністраторка цієї групи захотіла зробити жіноче шоу і почала збирати охочих та креативних. Шукали гумористок, акторок, усіх творчих жінок. Мені подруга скинула оголошення про цю новину. Тоді воно вже було майже неактуальне, бо група була вже набрана. Але я все одно написала, прийшла до них, але як акторка. Я почала пробувати писати для них якісь сценки, мінівистави у віршах. Але це шоу не дійшло до своєї прем’єри. Але відчуття, що я хочу подібним займатись було настільки очевидним, що я тоді спробувала написати свій перший стендап. Але він був дуже сирий. Далі я побачила оголошення про відкритий мікрофон. Я зголосилася. Це був дуже вдалий виступ. І я почала цим займатися активніше.
Як далі розвивався ваш творчий шлях?
Мене запрошували у два колективи. Один з них кликав дуже активно, я погодилась. Втім згодом зрозуміла, що з цими людьми нам не по дорозі. Я хотіла виступати виключно українською, а той колектив більш був націлений на всіх мігрантів, тобто на російськомовних також. Мене не дуже сприймали в колективі. Цінності в нас не збігались, тому я піша звідти. Але бажання займатись стендапом залишилось. Я брала участь у польських відкритих мікрофонах.
Українськомовний стендап "Укроп" - ваше дітище, як прийшла ідея створити своє власне шоу, свій власний клуб?
Цілий час в мене було бажання знайти колектив, де я можу вільно виступати українською. Тоді я потроху почала розуміти, що треба робити свій клуб. Я запропонувала колезі з Білорусі створити спільний клуб, який буде відкритим для самовираження. Коли ми почали шукати приміщення, почалася повномасштабна війна. Місяців через чотири після початку вторгнення, ми потроху почали повертатись до цієї ідеї. Тоді ми активно займались допомогою біженцям. Ми не могли тоді створювати гумор, щиро нам було важко жартувати. Здавалось, що ми не повернемось до жартів.
Десь за пів року після вторгнення, я працювала на одному зі складів. І жінки, з якими я працювала просили мене приходити частіше, бо мій гумор та мої розмови їх відволікали. Тоді я зрозуміла, що треба знову повертатись до цього питання відновлення стендап діяльності. Але мій товариш вже не зміг долучитися, бо мав багато робити. Руки трохи опустились, але бажання все одно було. Згодом, 2-го січня я вперше організувала захід свого стендап-клубу. Хоча чесно, тоді ще не було учасників, я просто покликала своїх колег виступити. Далі коміки самі почали вже долучатися. На цей час ми вже майже 1,5 року ось існуємо. Виступаємо у Варшаві та їздимо по різних куточках Польщі.
Така цікава назва вашого клубу "Укроп". Чому вирішили саме так найменувати свій колектив?
Назва вийшла сама собою. Це чисто українськомовний стендап і мені хотілось, щоб це було видно із назви. Мені подобається, як наша нація з іронією ставиться до багатьох речей. Ця історія, коли російські окупанти називали наших хлопців "укропами", які на своїй землі боронили її територію. А вони поробили собі шеврони з таким написом. Мені настільки ця історія глибока. Я шукала також абревіатуру для клубу. В мене склалось "Укроп" - український, особливий, позитивний.
Існує думка у суспільстві, що гумор зараз не на часі. Як ви до цього ставитесь, як українці реагують на ваші виступи?
До нас часто підходять люди після виступів зі словами, що вони вперше за останній час щиро сміялися, що забули все погане. Це так щиро. Ми також проводимо благодійні аукціони і відправляємо зібрані кошти нашим хлопцям. Гумор він об'єднує, зближує, змушує замислитись над певними речами. Для когось, це спосіб справитись зі своїм болем, злістю.
Ми також часто щось даруємо нашим гостям, щось патріотичне. Серед лотів є також мої вірші. Так, одного разу участь у розіграші взяла дівчина військового, вона хотіла виграти індивідуальний вірш своєму хлопцеві. Всі гості одностайно підтримали її. Пізніше вона поділилась зі мною, як її хлопець був вдячний. Це так цінно.
А як з польською аудиторією у вас, також приходять на виступи?
Поляки так, буває приходять. Їх не багато, але вони є. Зазвичай у компаніях приходять. Було залишали відгуки, підходили дякувати, що робимо гарну справу, бажали перемоги Україні.
Можливо у вас є в планах створити польськомовний стендап?
Ми говоримо про це. Є думки, є плани. Ця тема часто підіймається в наших розмовах. Але поки наша ціль - це підтримка українців нашою творчістю.
Ви вже 8 років живете у Польщі, у вас великий досвід міграції. Що ви можете побажати людям, які тільки стали на цю стежку?
Переїзд планований і вимушений - це різні речі. В другому випадку часто вмикається синдром провини вцілілого, з’являється відчуття провини і туги. Люди думають, що це просто період, який треба перечекати і блокують в собі будь-які спроби повноцінно жити. Треба не думати що це тимчасово, треба розуміти, що зараз ти в цих обставинах, в цьому місці і треба шукати в собі сили продовжувати жити. Від твого дискомфорту, самопожертви нікому краще не стане, то навіщо себе заганяти в ці рамки? Чим комфортніше ти зробиш своє життя, тим більше в тебе буде сил робити корисні речі. Плести ті самі сітки, робити збори благодійні.
А емоційно, як людям себе розрадити, що вам допомагало?
Не концентруватись на поганому. Так, є випадки ксенофобії. Але не треба на цьому занадто фокусуватись. Розвинуті люди, вони не мають в голові цих кордонів. Концентруйтеся на гарному. Наша психіка не хоче, боїться змін. Замість того, щоб боротися із собою, навчиться із собою домовлятися. Робіть те, що любите. Шукайте компроміси. Скрізь є приклади не дуже гарної поведінки, але не треба судити, що вся нація така. Оточіть себе тими людьми, які мають схожі погляди з вами. Поважайте людей, які вас оточують та зробіть своє життя максимально комфортним.
