– Наскільки глибоко сьогодні ви "занурені" в інформаційний потік з України і що вас найбільше вражає, шокує, зачіпає за живе?
– Це "занурення" різне за глибиною та інтенсивністю. До 24 лютого я проводив багато часу перед телевізором і комп’ютером, розмірковуючи: нападе Росія чи ні. Це питання нагадало мені те, яке хвилювало всю Польщу в 1980 та 1981 роках. Тоді це звучало так: "Вони зайдуть чи не зайдуть?", і стосувалося загрози інтервенції з боку Радянського Союзу.
Звістка про російську агресію ввела мене в якийсь ступор, якийсь параліч. Щось, що було немислиме, все ж сталося. Я був неспроможний навіть написати комусь в Україні емейла... На соціальні мережі не особливо розраховував – ціную їх, але належу до консерваторів. Тож пригадав про існування порталу "Збруч".
В Ірпені не доводилося бувати, але для мене це не була абстрактна назва – знав, що там живе Олександр Ірванець. Коли знайшов його тексти на цьому сайті, відчув полегшення... Я читав і перекладав Андруховича, Бондаря, Бойченка, Любку, Прохаська, Рябчука. Читав, аби знати, що з ними відбувається. Перекладав, аби чимось зайнятися, а, може, для того, щоб таким чином відчути якийсь зв"язок...
Ірпінь, Буча, Маріуполь, шокуючі фото, реляції, репортажі. Ви знаєте, де хто перебуває, тому боїтеся більше за одних і трохи менше за інших. За Любку – трохи менше (я навіть наважився зателефонувати в Ужгород один чи два рази). За Жадана – більше. Про декого розповідали мої польські знайомі. Наприклад, про Бабкіну, яка з мамою та дитиною, котрій трохи більше року, продиралася із Києва до Вроцлава...
До речі, розповідаючи своєму видавцеві про фейлетони та есеї зі "Збруча", я вживав формулу: "Пишуть – отже, живуть". Тепер у нього виникла ідея видати книжкою те, що я переклав. Поза тим уже вийшла антологія "100 віршів вільних з України".
– Знаю, що в Польщі (і не тільки) був певний сплеск інтересу до української літератури після Помаранчевої революції. А чи слід чекати нової хвилі тепер?
– Тому підвищеному інтересу до української літератури у зв’язку з Помаранчевою революцією, мабуть, має завдячувати певним успіхом антологія «Wiersze zawsze są wolne», яка тоді, власне, вийшла (то був суто випадок) і, можливо, також підтримала цей інтерес.
Форпостом зміни ставлення польських читачів – літературного світу це точно – до української літератури були "Бу-Ба-Бісти": Андрухович, Ірванець, Неборак. Схожу роль, яку відіграв знаменитий блакитний номер „Literatury na Świecie" з 1986 року в популяризації американської поезії, у популяризації української літератури відіграв примірник цього журналу з барвистим квітнучим лугом на обкладинці з 1995 року. Разом із новою літературою з"явилися нові перекладачі...
У 90-х і в перші роки ХХІ століття здавалося, що світ рухається в правильному керунку, що нездійсненні мрії мого покоління здійснилися, що можна пишатися своєю країною і бути в безпеці, що ми безповоротно на Заході. Що ми перекладаємо і читаємо літературу недооцінених сусідів, бо вона файна. Що ми вболіваємо за зміни в Україні, які колись призведуть до того, що час, необхідний для перетину кордону, буде меншим, ніж час у дорозі з Любліна до Львова.
Тепер цей інтерес походить від потреби та емпатії, не стосується самої літератури, він ширший. Починаючи з лютого майже всі суспільно-культурні часописи видають українські номери, зріс також інтерес видавців. Деякі книжки вийшли б незалежно від початку війни, як, скажімо, фундаментальна тисячосторінкова "Antologia poezji ukraińskiego modernizmu. Od Łesi Ukrainki do Bohdana Ihora Antonycza», яку підготував Адам Поморський.
Але є й чимало ініціатив, безпосередньо пов’язаних із сучасною ситуацією. Фундація «Pogranicze» в Сейнах у співпраці з львівською «Dzhezvą» започаткувала серію невеличких двомовних томиків поезії «W obliczu wojny». Перші чотири з них щойно з’явилися: «Wróg nie śpi » Наталії Трохим, "W domu" Ірини Мулярчук, «Żywica » Галини Крук та «Moje minimum» Юлії Шекет (останню переклав я).
Прем’єра цих книжок відбулася під час "Великого князівства поезії" – заходу, організованого в садибі Чеслава Мілоша в Красногруді за участю авторів. Окрім радості зустрічі з Галиною Крук і Оксаною Забужко, була ще й радість знайомства з новими теплими, чуйними та мудрими жінками.
– У травні "Газета виборча" визнала Сергія Жадана "Людиною року". Читач у вашій країні сьогодні добре знайомий з його творчістю – як поетичною, так і прозовою. Проте відкрили цього письменника для Польщі, здається, саме ви? Ще в 2005 році світ побачила " Historia kultury początku stulecia " у вашому перекладі...
– Я б дуже пишався, якби це було правдою. Правда ж у тому, що в моєму перекладі вийшла перша у Польщі поетична книга Жадана. А ось прозову – в тому ж 2005 році – видав Міхал Петрик... Не знаючи цього, я також переклав "Біг Мак", але – до шуфляди. Проте пишаюся тим, що був художнім керівником Сергія, коли він був стипендіатом "Gaude Polonia". Як і тим, що витлумачив збірку його віршів «Antena ». Радію також, що буквально днями "Biuro Literackie" оновило " Historia kultury początku stulecia ", збагативши 29 віршами пізнішого періоду.
– А як до ваших рук потрапив ще один класик укрсучліту Юрій Андрухович та його "Piosenki dla martwego koguta"?
– Я перекладав його вірші та деякі есеї ще в середині 1990-х років, і вони увійшли до випуску «Literatury na Świecie», про який вже згадувалося. Книжка "Piosenki dla martwego koguta" дуже мені подобаються: її багатомовність, її географічна широта (якщо так можна сказати), її спосіб сприйняття та вираження світу, близький до мого.
Взятися за той переклад мені запропонував, здається, керівник видавництва "Biuro Literackie" Артур Буршта. Їхній офіс був тоді у Вроцлаві, місті, зв’язки з яким в Андруховича набагато ширші. Можна згадати, наприклад, його співпрацю з групою «Карбідо». А в травні цього року я був свідком вручення Юрію Почесної відзнаки «Вроцлав з подякою», якою два роки тому його нагородили з нагоди шістдесятиріччя.
– Я десь читав, що ваша перекладацька діяльність розпочалася наприкінці вісімдесятих років з Дмитра Павличка. Це був ваш вибір чи пропозиція, від якої неможливо було відмовитися?
– О, це була пропозиція, але я не мусив її приймати. Тоді я зовсім не знав мови й до віршів Дмитра Павличка не читав жодного слова українською. Знайома редакторка переконала мене, що, володіючи польською та російською, я маю впоратися. Це був виклик, щось нове. Залишалося лише переконатися, що це гарні вірші, а про українську літературу я не мав такої думки. Вона для мене була "радянська", периферійна, провінційна, "соціалістична"...
Чи доцільно мені братися за українського автора після англійської, російської чи угорської поезії? Тоді це, абсурдне сьогодні питання, звучало для мене цілком серйозно. Пригадую, під час зустрічі з Павличком у Будапешті довідався, що він приятелював із польським поетом Тадеушем Новаком, якого я дуже цінував. Якщо Новак може дружити з Павличком, то я можу його перекладати. Але це мав бути епізод, одноразова пригода, а вона перетворилася на щось дуже серйозне.
– Якщо не секрет, що сьогодні лежить на вашому робочому столі? Іншими словами – кому з авторів пощастило цього разу?
– Я вже трохи розповів про те, чим зараз займаюся. Взагалі ж я вірний авторам, яких уже перекладав. Найближчими місяцями буде опубліковано два великі романи: Наталки Сняданко „Porządne papiery arcyksięcia Wilhelma" і Андрія Куркова й Юрія Винничука «Klucze Marii», а також збірка оповідань Романа Малиновського «Słodkie życie » та збірка віршів Леся Белея, Вано Крюгера (їхня промоція уже відбулася в Любліні), Василя Махна і Остапа Сливінського.
Мене чекає праця над добіркою віршів Катерини Бабкіної. Це – великий виклик, адже вона не пише верлібрів, а переклад римованої поезії завжди несе в собі певний ризик. Можливо, я захочу також перекласти новий роман Василя Махна, фрагменти якого він публікував на порталі "Збруч", але це вже мелодія майбутнього.
– До речі, з ким із українських письменників чи письменниць у вас склались не просто виробничі, а дружні стосунки?
– Я першим переклав Дмитра Павличка і можу сказати, що не відразу (його «Tajemnica twojej twarzy » вийшла 1989-го), а приблизно через десять років, коли він був послом у Варшаві, ми потоваришували. То не щоденне спілкування, ми рідко бачимося, але я часто про це думаю й складається враження, що це щось більше, ніж просто легке знайомство.
До речі, Дмитро єдиний з українських письменників, з яким я знайомий, хто старший за мене. З іншими у нас кільканадцять років різниці. Вони – ровесники мого сина чи навіть молодші за нього... З кожним мене пов"язує щось більше, ніж професійні справи, якась історія, подорожі, пиво, вино, горілка. Колись – сигарети. Фестивалі у Познані, Вроцлаві, Кракові, Чернівцях, Києві, Ужгороді, Львові, Дрогобичі.
Андрій Бондар, Андрій Любка, Галина Крук, Роман Малиновський, Сашко Бойченко, Юрій Андрухович, Сашко Ірванець, Сергій Жадан, Катерина Бабкіна, Любов Якимчук, Маріанна Кіяновська, Світлана Лісовська. З кожним із них у нас різна інтенсивність контактів, але це хтось, у чиє позалітературне життя я більше чи менше введений.
– Ви перекладали також Катерину Бабкіну. Причому " Nikt tak nie tańczył jak mój dziadek " була удостоєна торік престижної польської премії "Angelus". Це потішило ваше "его" як людини, котра безпосередньо долучилась до того успіху?
– "Angelus" отримала лише одна книга, яку я переклав. Проте у довгий список із чотирнадцяти номінантів потрапляли Наталка Сняданко та Василь Махно. У "сімці" ж були Андрій Бондар, Андрій Любка (причому двічі – з "Kіller" і Karbid"), Юрій Винничук...
Звісно, минулорічний "Angelus " мене дуже порадував, тим паче, що я вважав уже сам вихід до фіналу книги " Nikt tak nie tańczył jak mój dziadek " удачею. Знаєте, інколи перекладача називають другим автором, але найбільше мене втішила невдавана радість самої Катерини Бабкіної.
– Не можу не запитати і про вашу персональну творчість. Чи з'явиться найближчим часом щось нове? І чи не ревнує Богдан Задура-поет – а раптом – Богдана Задуру-перекладача?
– Колись мені здавалося, що визнання мене як поета також було ознакою якості віршів, котрі я перекладав. З прозою у мене такого враження вже не було. Мабуть, я вважаю свою творчість важливішою за переклад, бо моїх віршів не написав би ніхто інший, а те, що я переклав, міг би перекласти хтось інший. Можливо, ще краще.
Як поет не можу запланувати праці над власними віршами. Вони приходять, коли хочуть. Кільканадцять років я видавав свої збірки у дворічному циклі, остання – «Puste trybuny», назва якої відсилала до ситуації з пандемією та політичних і соціальних реалій у Польщі, вийшла друком у 2022 році.
Коли складеться наступна – не знаю. Cподіваюся, що це не буде та велика (принаймні за обсягом) поема, над якою я почав працювати кілька років тому і яка завершить мою пригоду з поезією. Якби мав більше часу, мабуть, я видав би книжку прози, есеїстики та фейлетонів.
– І наостанок, як би ви розвинули таку фразу: "Україна сьогодні має всі шанси..."?
– Це найскладніше питання, яке ви мені поставили. Зрештою, я знаю: якби сказав, що вона має всі шанси, щоб її література надовго завоювала серця й уми польських читачів, або що вона має всі шанси дочекатися свого лауреата Нобелівської премії, я залишився б у межах своєї компетенції, але вдавав би так менш інтелігентного, ніж я є насправді. Інша річ, якщо трохи перефразувати початок вашого речення: "Я хотів би, щоб в України...", а далі додати – "усе вдалося й нічого не змарнувалося".
БОГДАН БОНДАРЕНКО
