Згадую, як все починалося. 23 лютого в Києві ми святкували річницю створення Київської школи державного управління ім. С. Нижного, зібралися більше 700 учасників. Ми говорили про перспективи розвитку України, про виклики, які стоять перед нами, дуже обережно про можливі загрози. В той вечір ми підняли 700 прапорів України, які кожен з нас в той вечір забрав собі додому. Ми лягали спати щасливі. А 24 лютого зранку у мене мав стартувати курс «Ефективна громада», і саме в ту ніч у потягах з різних громад та регіонів України в Київ до нас їхали голови громад.
О 5 годині ранку ми з чоловіком прокинулися від того, що хтось просто ломає двері. Це був мій колега і друг Віктор Нестеренко, який приїхав з Харкова на день раніше, щоб підготуватися до нашого спільного заходу. Він закричав, що війна і Харків, де залишилася його родина, вже бомблять. Я не могла в це повірити. Перша думка – попередити всіх голів громад, хто їде в Київ, бо це може бути небезпечно, розвернути людей і відмінити захід.На автоматі я почала збиратися. Але їхати я хотіла саме в Харків, бо перша моя думка була, як там мама. Мама мешкала у Харкові.
У кожного українця своя складна історія того дня. Мабуть ми не були готові до цього морально, але були вимушені згуртуватися і боротися, хто як може.
Але тепер через рік я впевнено можу сказати – я пишаюся нашими Збройними силами, нашими хлопцями, які захистили і захищають нас від орків, іноді, нажаль, ціною свого життя. Я пишаюся тисячами волонтерів, своїми колегами та друзями, які мужньо всі ці 370 днів ведуть боротьбу.
Як людина, яка останні 7 років свого життя присвятила децентралізації та реформі місцевого самоврядування, в тому числі на Харківщині, яка одна з перших зустріла ворога, я пишаюся і нашими головами громад, працівниками місцевого самоврядування, які в цей дуже важкий захищали свої громади та координували всю діяльність на своїх територіях – забезпечували евакуацію людей, допомогу ЗСУ – робили все можливе і не можливе. І ці перші години та дні в таких областях , як Харківська, Сумська, Київська, Херсонська, Запорізька, Чернігівська, були дуже важкі. Ніхто не знав, що саме робити, але робити потрібно було негайно, не очікуючи команд зверху!
І ось саме це лідерство, лідерство голів громад по всій території України, яке виросло завдяки децентралізації, в ті перші і інші дні дозволило нам вистояти і зберегти країну. Голови громад стояли не на життя, а на смерть. Не виїзжали, а залишалися забезпечувати роботу інфраструктури, залишалися з людьми, шукали допомогу. Це було дуже не просто в той час, думати не про свою безпеку, не про безпеку своїх близьких, а про безпеку і захист людей, які тобі довірили управління. Я ніколи не забуду, як один із голів громад мені сказав, що як же він може виїхати і покинути своїх людей? Ми маємо тоді їхати тільки всі. Як же це було з одного боку гордо, а з іншого страшно чути.
Тому сьогодні, через рік страшних випробувань вогнем, постійними ракетними обстрілами, руйнуванням об’єктів, в які було вкладено душу і гроші громади, загрозами фізичного знищення, я пишаюся нашим українським місцевим самоврядуванням. B першу чергу, нашими відважними головами – жінками.
Марією Черненко – Роганською селищною головою, яка керувала громадою, саме по якій більше місяця проходила лінія фронту, і де зупинився ворог не дійшовши до м Харкова. Галиною Мінаєвою – Чугуївською міською головою, яка весь час особисто управляла процесами супротиву громади, особисто виїзджала на об’єкти, де були прильоти, прийняла значну кількість ВПО, забезпечувала роботу критичної інфраструктури, постійно шукала допомогу для жителів і продовжує це робити. Староста Кам’янецього старостинського округу Чугуївської громади – Ольга Михайлова – постійно знаходилася на території громади та координувала всю роботу, підтримувала населення, забезпечувала інформування. Я пишаюся Ольгою Козиревою – Петропавлівською сільською головою Куп’янського району, якій орки спалили машину і погрожували фізичною расправою, Іриною Карабут – Краснокутською селищною головою, яка прийняла в громаді величезну кількість вимушено переміщених осіб, щоденно допомагає ЗСУ та кожен день надихає всіх своїх жителів та всіх нас на боротьбу, ніколи не опускає руки і навіть у такий складний час продовжує стимулювати економічний розвиток громади, шукає нові можливості, стукає у всі двері.
Пишаюся і головами громад- чоловіками, які одними з перших зіткнулися з окупантами – Геннадієм Загаруйко – Оскільським сільським головою, який у 2018 році під час організованої нашим Центром розвитку місцевого самоврядування та Польсько – українською господарчою Палатою поїздки для голів громад на Балтік Бізнес Форум, задавав питання одному з міністрів Республіки Польща про переспективи членства України в ЄС. Якби ми тоді знали, як швидко це може стати реальністю! Але якою ціною! Геннадій стійко управляв громадаю і боровся за Україну – допомагав евакуювати людей, забезпечував підвіз продуктів харчування. Потім вимушений був покинути територію узв’язку із загрозою фізичного знищення, але віддалено продовжував управляти процесами, кожен день записував відеозверення для жителів та підтримував їх бойовий дух. Я пишаюся Віктором Терещенко – Великобурлуцьким селищним головою, громада якого розташована прямо на кордоні з рф, куди вночі 24 лютого зайшла російська техніка. Але громада витримала окупацію, відроджується і планує свій розвиток. Цей список голів – героїв дуже довгий. Тих голів громад, які з честю стали на захист нашого суверенітету на Харківщині – Олег Чернобай – Пісочинський селищний голова, Сергій Зеленський – Лозівський міській голова, Валерій Скрипниченко – Валківський міський голова, Володимир Гуртовий – Коломацький селищний голова, Олександр Єсін – Нововодолазький селищний голова, Микола Семер’янов – Малинівський селищний голова, Геннадій Король – Близнюківський селищний голова, В’ячеслав Задоренко – Дергачівський міський голова та інші голови громад Харківщини. Обов’язково слід згадати голів громад і інших областей, які героїчно прийняли удар – на Сумщини – Юрій Бова – Тростянецький міський голова, Юрій Яремчук – Краснопільський селищний голова, голови громад Херсонщини, Запорізької області, Миколаївщини. Я пишаюся Вадимом Бойченком – Марупольським міським головою, Антолієм Федоруком – Бучанським міським головою, які пережили зі своїми громадами страшні подіїі і постаріли за цей рік мінімум на 10 років.
Я пишаюся і кажу слова подяки головам громад з різних областей України, які весь цей час допомагають Збройним силам України та наближають нашу Перемогу – приймали величезну кількість переселенців, вирішували складні виклики, боролися з прильотами та ДРГ, забезпечували роботу критичної інфраструктури в умовах тотального відключення світла, постійно шукають ресурси для розвитку та працюють, щоб утримати місцеву економіку. Але, якщо бути відвертою та об’єктивною – були і такі голови, які зрадили нас всіх і Україну! Іх дуже мало, на щастя – одиниці. Доречі, для мене це було очікувано по певним головам громад Харківщини, бо ще з часів реформи та об’єднання вони в певних ситуаціях вже тоді показали своє справжнє обличчя.
Тому можу сміливо сказати, децентралізація реально допомогла нам вистояти на сьодняшній момент. Децентралізація, яка народила місцевих лідерів, відповідальних за свої села, селища і міста, досвід якої ми вивчали у наших польських партнерів – голів гмін та міст Республіки Польща з 2014 року та втілювали на своїх тертиоріях. І ми щиро вдячні і за цей досвід, і за підтримку протягом цього складного року нашим основним польским партнерам – Польсько – українській господарчій Палаті – офіційним представником якої є одна з наших громадських оранізацій «Польсько – українська аграрана асоціація» за постійну підтримку громад України. Також наші слова подяки Фундації Українців в Польщі, Фундації друзів України, бурмістрам гміни – міста Сєроцк, Велішев. Також хочу сказати слова подяки Польському Уряду, різним організаціям та установам, які працюють у сфері розвитку економіки – PAIH та іншим, кожному поляку за небайдужість і допомогу.
Разом ми зможемо Перемогти спільного ворога! І децентралізація нам допоможе це робити!
Діана Баринова – голова правління Центру розвитку місцевого самоврядування, голова Польсько – української аграрної асоціації, член ради Польсько – української господарчої Палати.
Artykuł pochodzi z serwisu Polsko-Ukraińskiej Izby Gospodarczej edialog.media
Pamiętam, jak to wszystko się zaczęło. 23 lutego, w Kijowie, obchodziliśmy rocznicę utworzenia Kijowskiej Szkoły Administracji Publicznej im. S. Niżnego, która zgromadziła ponad 700 uczestników. Rozmawialiśmy o perspektywach rozwoju Ukrainy, o wyzwaniach, przed którymi stoimy, bardzo ostrożnie o możliwych zagrożeniach. Tego wieczoru podnieśliśmy 700 flag Ukrainy, które każdy z nas zabrał tego wieczoru do domu. Poszliśmy spać szczęśliwi. Ranem 24 lutego planowałam rozpocząć kurs „Efektywna wspólnota" i dlatego tej nocy szefowie wspólnot terytorialnych z różnych regionów Ukrainy jechali do nas, do Kijowa.
O 5. rano mój mąż i ja obudziliśmy się, ktoś właśnie wyłamywał drzwi. Był to mój kolega i przyjaciel Wiktor Nesterenko, który dzień wcześniej przyjechał z Charkowa, aby przygotować się do naszego wspólnego wydarzenia. Krzyczał, że wojna i Charków, gdzie pozostała jego rodzina, jest już bombardowany. Nie mogłam w to uwierzyć. Pierwszą myślą jest ostrzeżenie wszystkich szefów społeczności, którzy jechali do Kijowa, ponieważ może to być niebezpieczne, aby zawrócić ludzi i odwołać imprezę. Ale chciałam też pojechać do Charkowa, ponieważ moją pierwszą myślą było to, że jest tam moja matka. Moja matka mieszkała w Charkowie.
Każdy Ukrainiec ma swoją skomplikowaną historię tamtego dnia. Najwyraźniej nie byliśmy na to przygotowani psychicznie, ale byliśmy zmuszeni się zjednoczyć i walczyć, kto mógł.
Ale teraz, rok później, mogę śmiało powiedzieć – jestem dumna z naszych Sił Zbrojnych, z naszych facetów, którzy bronili nas i chronili przed orkami, czasami, niestety, za cenę ich życia. Jestem dumna z tysięcy wolontariuszy, moich kolegów i przyjaciół, którzy dzielnie walczyli przez te 370 dni.
Jako osoba, która poświęciła ostatnie 7. lat swojego życia decentralizacji i reformie samorządu lokalnego, w tym w obwodzie charkowskim, który jako jeden z pierwszych spotkał wroga, jestem dumna z naszych szefów społeczności, pracowników samorządowych, którzy w tej bardzo trudnej obronie koordynowali wszystkie działania na swoich terytoriach – zapewnili ewakuację ludzi, pomoc Siłom Zbrojnym Ukrainy. Z robili wszystko, co możliwe i niemożliwe. A te pierwsze godziny i dni w takich regionach jak Charków, Sumy, Kijów, Chersoń, Zaporoże, Czernihów były bardzo trudne. Nikt nie wiedział dokładnie, co robić, ale trzeba to było zrobić natychmiast, nie czekając na polecenia z góry!
I to właśnie to przywództwo, przywództwo szefów społeczności lokalnych w całej Ukrainie, które wzrosło dzięki decentralizacji, w tych pierwszych i innych dniach, pozwoliło nam przetrwać i uratować kraj. Szefowie wspólnot opowiadali się nie za życiem, ale za śmiercią. Nie wyjechali, ale pozostali, aby zapewnić pracę infrastruktury, zostali z ludźmi, szukali pomocy. W tym czasie nie myśleli swoim bezpieczeństwie oraz bezpieczeństwie swoich bliskich, ale o bezpieczeństwie i ochronie ludzi, którzy powierzyli im zarządzanie.
Nigdy nie zapomnę, jak jeden z szefów wspólnot powiedział mi, że „jak może odejść i opuścić swój lud? Możemy odejść stąd tylko wszyscy". Jakże dumna byłam z jednej strony i przerażana z drugiej strony słysząc te słowa.
Dlatego dzisiaj, po roku straszliwych prób z ogniem, ciągłymi atakami rakietowymi, niszczeniem obiektów, w które zainwestowano duszę i pieniądze społeczności, groźbami fizycznego zniszczenia, jestem dumna z naszego ukraińskiego samorządu lokalnego. Przede wszystkim dumna jestem z naszych dzielnych liderów – kobiet.
Z Marii Czernienko – szefowej Rogańskiej Hromady, która prowadziła swoją społeczność dosłownie na linii frontu, przez ponad miesiąc, dopóki wróg nie zatrzymał się, nie dochodząc do Charkowa. Halyna Minajewa, burmistrzyni miasta Czuhujiw, która osobiście zarządzała oporem społeczności, przyjęła znaczną liczbę przesiedleńców, zapewniła działanie infrastruktury krytycznej, stale szukała pomocy dla mieszkańców i nadal to robi. Olha Michajłowa, starosta Kamienieckiego Okręgu w Hromadzie Czuhujiw, która stale była na samorządowym posterunku, wspierała mieszkańców i przekazywała im informacje. Jestem dumna z Olgi Kozyriewej – sołtysa wsi Pietropawłowsk w Rejonie Kupiańskim, której orkowie spalili samochód i zagrozili fizyczną rozprawą. Z Iryny Karabut – „głowy" Krasnokutska, która przyjęła do społeczności ogromną liczbę przymusowo przesiedlonych ludzi, codziennie pomaga Siłom Zbrojnym, każdego dnia inspiruje mieszkańców i nas wszystkich do walki, nigdy się nie poddaje i nawet w tak trudnym czasie nadal stymuluje rozwój gospodarczy społeczności, szuka nowych możliwości, puka do wszystkich drzwi.
Jestem również dumna z mężczyzn- szefów lokalnych społeczności, którzy jako jedni z pierwszych spotkali okupantów. To Giennadij Zagarujko – „głowa" Oskilskiej społeczności, który w 2018 roku, podczas wyjazdu dla sołtysów zorganizowanego przez nasze Centrum Rozwoju Samorządu Lokalnego i Polsko-Ukraińską Izbę Gospodarczą na Baltic Business Forum, zapytał jednego z polskich ministrów RP o perspektywę członkostwa Ukrainy w UE. Gdybyśmy wtedy wiedzieli, jak szybko może się to stać rzeczywistością! Ale jakim kosztem! Giennadij niezłomnie zarządzał społecznością i walczył o Ukrainę – pomagał ewakuować ludzi, dostarczał żywność. Następnie został zmuszony do opuszczenia terytorium z powodu zagrożenia życia, ale zdalnie kontynuował zarządzanie procesami, codziennie nagrywał wiadomości wideo dla mieszkańców i podtrzymywał ich morale. Jestem dumna z Wiktora Tereszczenki sołtysa wsi Wielki Burłuk, która znajduje się tuż przy granicy z Federacją Rosyjską, dokąd rosyjski sprzęt wjechał w nocy 24 lutego. Ale społeczność oparła się okupacji, odradza się i planuje swój rozwój.
Ta lista samorządowców – bohaterów jest bardzo długa.
Jestem dumna i wyrażam wdzięczność szefom społeczności z różnych regionów Ukrainy, którzy przez cały ten czas pomagali Siłom Zbrojnym Ukrainy i przybliżali nasze zwycięstwo. Przyjęli ogromną liczbę migrantów, rozwiązali trudne problemy, walczyli z napastnikami, zapewnili działanie infrastruktury krytycznej w warunkach całkowitego blackoutu, nieustannie poszukują środków na rozwój i pracują nad utrzymaniem lokalnej gospodarki. Ale, szczerze i obiektywnie – były też takie „głowy", które zdradziły nas wszystkich i Ukrainę! Jest ich bardzo mało, na szczęście kilka. Nawiasem mówiąc, spodziewałam się tego po niektórych szefach społeczności regionu Charkowa, ponieważ już w czasach reform i łączenia hromad pokazali swoje prawdziwe oblicze w pewnych sytuacjach…
Mogę śmiało powiedzieć, że decentralizacja naprawdę pomogła nam przetrwać obecną próbę. Decentralizacja, która zrodziła lokalnych liderów odpowiedzialnych za swoje wsie, hromady i miasteczka. Od 2014 roku zdobywali doświadczenia od naszych polskich partnerów – wójtów gmin i miast Rzeczypospolitej Polskiej, i wdrażaliśmy je w Ukrainie.
Jesteśmy szczerze wdzięczni zarówno za to doświadczenie, jak i za wsparcie naszych wspólnot lokalnych w tym trudnym roku. Dziękujemy głównie Polsko-Ukraińskiej Izbie Gospodarczej, której oficjalnym przedstawicielem w Charkowie jest Polsko- Ukraińskie Stowarzyszenie Agrarne. Słowa wdzięczności kieruję do Towarzystwa Przyjaciół Ukrainy, do Burmistrza Serocka i Wójta Wieliszewa. Chciałbym również wyrazić wdzięczność polskiemu rządowi, różnym organizacjom i instytucjom działającym na rzecz rozwoju gospodarczego, w tym Polskiej Agencji Inwestycji i Handlu, każdemu Polakowi za solidarność i pomoc.
Razem możemy pokonać wspólnego wroga! A decentralizacja nam w tym pomoże!
Diana Barynowa – Prezes Zarządu Centrum Rozwoju Samorządu Lokalnego, Prezes Polsko-Ukraińskiego Stowarzyszenia Agrarnego, Członek Rady Polsko-Ukraińskiej Izby Gospodarczej.
