7-letni Staś i jego rodzina żyli 10 miesięcy pod ostrzałem na samej linii frontu. Rodzina z Bachmutu, miasta o które od miesięcy toczą się ciężkie walki, ewakuowała się dopiero wtedy, gdy pocisk trafił w ich podwórze.
Wojna nie tylko zmieniła życie Ukraińców, ale także odebrała szczęśliwe dzieciństwo setkom tysięcy dzieci. Wiele z nich, uciekając przed ostrzałem artyleryjskim i bombardowaniem, spędza całe dnie w ciemnych piwnicach. Z różnych powodów, mimo czyhającego na każdym kroku niebezpieczeństwa, nadal żyją w pobliżu frontu lub na terenach okupowanych. Jednym z dzieci wojny jest Staś z Bachmutu.
Rodzina Stasia została ewakuowana z Bachmutu do Czerniowiec
Żołnierze zobaczyli Stasia na ulicy. - Po prostu stał sam i jadł czekoladę, żołnierze podeszli do niego i nagrali wideo. Tam na piątym piętrze był pożar, poszedł więc z żołnierzami i wszystko im pokazał – mówi Inna, matka Stasia.
Chłopiec nie bał się już wybuchów, nauczył się żyć pod ciągłym ostrzałem i krążył po ruinach swojego rodzinnego miasta. Żołnierze i wolontariusze namawiali rodziców Stasia do wyjazdu. Chłopiec również chciał opuścić Bachmut. Rodzina jednak nie chciała ewakuować się, bo nie wiedziała, czy poradzi sobie w obcym mieście. Zastanawianie się trwało, dopóki pocisk nie trafił w ich podwórze.
Żołnierze zabrali rodzinę i ich kota w bezpieczne miejsce. - Nawet nie wiedziałam, dokąd jedziemy. Po przejechaniu połowy drogi dowiedzieliśmy się, że wiozą nas do Czerniowiec. Bardzo się martwiłam, nie chciałam jechać do końca. Ale co robić? Musieliśmy wyprowadzić dzieci – powiedziała matka Stasia. Chłopiec mówi, że nie tęskni za domem, bo "tam strzelają i wszystko wybucha".
Bachmut. Życie pod ostrzałem
Prawie cały Bachmut to miasto obrócone w ruinę. - Przed tym, jak wieczorem musieliśmy wyjeżdżać, aż trzy pociski rakietowe spadły na dach domu, na huśtawkę i dwa razy na fabrykę obuwia koło naszego domu – opowiada Inna, matka Stasia.
Inna mówi, że na początku strasznie było żyć pod ostrzałem, ale szybko przyzwyczaili się do wojny - podczas ataków rodzina ukrywała się na korytarzu, w kuchni letniej razem z sąsiadami gotowała jedzenie. Wolontariusze twierdzą, że w mieście nie da się żyć. Nie działają tam żadne służby, a ludzie żyją tylko dzięki pomocy humanitarnej przywożonej przez wolontariuszy.
Kobieta mówi, że w Bachmucie wciąż jeszcze jest wielu jej znajomych, którzy mimo ciągłego ostrzału nie chcą opuszczać miasta. - W dziewięciopiętrowym budynku pozostało około 10 osób. Swoją decyzję tłumaczą tym, że rzekomo muszą zapłacić za ewakuację. - Może dlatego się baliśmy. A jak jechać, jak nie ma się pieniędzy i w ogóle nic. No jak? – mówi Inna.
Війна не лише змінила життя українців, а й забрала щасливе дитинство сотень тисяч малюків. Чимало з них, рятуючись від артобстрілів та бомбардувань, проводять свої дні у темних підвалах. З різних причин всупереч небезпеці, яка чатує на кожному кроці, вони продовжують жити на прифронтових чи окупованих територіях. Одним з дітей війни є Стасик із Бахмута.
Родину Стаса з Бахмута евакуювали до Чернівців
Стаса на вулиці побачили військові. "Він просто стояв собі і їв шоколадку, до нього підійшли військові, слово за словом, відео зняли, там у нас пожар був на п'ятому поверсі, пішов знову з військовими, все їм показував", — розповідає "Подробицям" мати Стаса Інна.
Хлопчик уже не лякався вибухів, навчився жити під постійними обстрілами і гуляв руїнами рідного міста. Бійці і волонтери вмовляти батьків Стаса виїхати. Хлопчик також хотів покинути Бахмут. Але родина відмовлялася евакуйовуватися, бо не знала, чи зможуть обжитися в чужому місті. Вагання тривали, поки в їхнє подвір'я не влучив снаряд.
Сім'ю та їхнього кота військові вивезли в безпечне місце. "Я навіть не знала, куди ми їдемо. Проїхавши пів дороги, дізнались, що нас везуть в Чернівці. Я переживала дуже сильно, до останнього не хотіла їхати. Втім куди діватися? Треба було дітей вивозити", — розповіла "Суспільному" мама Стаса Інна. Хлопчик каже, що за домом не сумує, бо "там стріляють і усе вибухає".
Бахмут. Життя під обстрілами
Майже весь Бахмут — у руїнах. Росіяни буквально стирають місто. "Перед тим як нам треба було виїжджати ввечері прилетіли аж три ракети, в дах будинку, в качелю, і у нас поруч взуттєва фабрика, два рази прилетіло", — розповіла Інна, мати Стаса.
Інна каже, спочатку жити під обстрілами було страшно, але швидко звикли до війни: під час обстрілів сім’я ховалася у коридорі, їсти готували разом з сусідами на вулиці в літній кухні. Волонтери кажуть, що жити в місті неможливо: там не працюють жодні служби, а люди виживають лише завдяки гуманітарній допомозі, яку привозять волонтери.
Жінка каже, що в Бахмуті є ще чимало її знайомих, які, попри постійні обстріли, не хочуть виїжджати з міста. Так, у їхній дев'ятиповерхівці залишилось приблизно 10 людей. Пояснюють своє рішення тим, що за евакуацію нібито треба платити. "Можливо, через це і в нас страх був. А як їхати, коли ні грошей немає, нічого. Ну як?", — говорить Інна.
