У польській історії предки вшановували померлих у власний спосіб
У Польщі Задушний день (Zaduszki), який відзначають 2 листопада, з'явився в XII столітті й став противагою язичницьким обрядам, які називались Дзяди (Dziady). У доктрині Католицької Церкви День усіх душ є вираженням віри в сопричастя святих, воскресіння тіл, вічне життя та дієвість заступницької молитви. У Східних Церквах, зокрема православній, подібні урочистості відбуваються кілька разів на рік, особливо під час Великодня. 2 листопада поляки також відвідують цвинтарі.
Слов'янські Дзяди відзначалися двічі на рік - навесні та восени. Їхня суть полягала в контакті з померлими, щоб дізнатись про життя після смерті. Душі померлих вважалися охоронцями, помічниками у сфері родючості та родючості.
Душам померлих залишали їжу та розпалювали багаття
Тоді слов'яни вважали, що душі померлих у цей день "спускаються" на землю. Саме тому на порогах будинків і на кладовищах залишали їжу та напої, щоб покійні родичі чи заблукалі душі могли поїсти. На дорогах розпалювали великі багаття, щоб освітлювати шляхи до будинків. Ця традиція предків є далеким відлунням сучасних лампадок і свічок. Ми кладемо їх на могилах на знак пам’яті, але дехто все ще вірить, що полум’я свічки – це наша допомога померлому, який, можливо, не зможе знайти дорогу з потойбічного світу на небо.
Проте вогонь також мав на меті запобігти проникненню у світ привидів — душ людей, які раптово померли чи покінчили життя самогубством (між іншим, для цього його запалювали на підозрілій могилі). У деяких регіонах Польщі, наприклад на Підгалі, на місці чиєїсь насильницької смерті кожен прохожий був зобов’язаний кинути на вогнище гілочку, яку потім щороку спалювали, - пише портал "Moremaiorum".
У дні вшанування душ померлих заборонялося робити деякі дії. Наприклад, заборонено було виливати воду після миття посуду у вікно, щоб не розбризкати заблукалі там душі, а також палити в печі, бо так інколи душі потрапляли додому.
Жебраки були для слов'ян "контактом до небес"
У прадавній Польщі слов'яни називали "дзядами" жебраків. Їх сприймали як медіума, за допомогою якого можна встановити контакт із потойбічним світом. Іноді навіть вважалося, що предки самі бродять у своїх домівках у вигляді жебраків. Тому на початку листопада, а й також впродовж року, було заведено допомагати безхатькам, щедро їх обдаровуючи. Цей звичай зберігався на всій слов'янщині дуже довго. Нагодувати жебрака зазвичай сприймалося як шанування своїх предків.
Щоб забезпечити їх прихильність і водночас допомогти їм досягти спокою в загробному житті, вважалося, що душі померлих потрібно розважити. За "задобрення" слугували крупи, мед та різноманітні ласощі.
Адам Міцкевич передав давні традиції в одному зі своїх творів
Прадавні традиції своїх предків у творі "Dziady" описав відомий польський письменник Адам Міцкевич. Там він згадав один зі звичаїв - покликання душ під час ритуалу, що відбувається в покинутій культовій споруді чи на кладовищі. Церемонію очолював Гусляр, який викликав душі померлих у чистилищі, щоб вони розповіли, що потрібно, щоб досягти спасіння.
