Війна розлучила чимало українських сімей. Не виняток — і ця зіркова родина. Арсен Мірзоян — в Україні, його дружина, донька й теща — за кордоном. Лише недавно останнім вдалося возз’єднатися у Німеччині. Відео зустрічі на вокзалі, яке з’явилось у соцмережах, не залишило нікого байдужим...
— Тоню, як давно ви не бачилися з мамою?
— Два місяці точно. Я ж була у Португалії, куди виїхала з двома доньками. Нас чудово там прийняли... Навіть організували сольний концерт. Серед глядачів українців було небагато, в основному — португальці. Причому дехто купив квитки, знаючи наперед, що того вечора не зможе прийти. Усе задля того, щоб підтримати нас. Таким чином вдалося зібрати три тисячі євро для ЗСУ!
— Ваша старша донька вже доросла, а молодшій ви пояснили, що відбувається і чому маєте полишити Україну?
— Так, звичайно. Ніна знає все. 24 лютого я сказала, що почалася війна й ми можемо загинути. Аби цього не сталося, мусимо виїхати зі свого дому... Коли лунали сирени повітряної тривоги, донька дуже переживала. Тому я і вирішила не залишатись у Києві, а вирушити на Західну Україну, а потім — за кордон... Коли ж опинились у Польщі, вже стало легше. Суто психологічно. Від усвідомлення того, що тут нічого не загрожує і тебе не вб’ють.
— Нині ви навчилися давати собі раду зі стресами?
— Ні. Іноді доводиться пити заспокійливе. Ще, буває, тиск підвищується. Та це, мабуть, уже вікове. (Сміється). До того ж я стала погано спати... І замість чоловіка часом сниться Зеленський. Думаю, як багатьом українським жінкам... Я навіть розповіла про це чоловікові, коли він телефонував. Мовляв, вибач, коханий. (Усміхається). До слова, сьогодні стараюсь обмежувати себе у новинах. Просто не можу витримати це все!
Сьогодні стараюсь обмежувати себе у новинах. Просто не можу витримати це все!
— А на ваших очах, Ніно Митрофанівно, часто з’являються сльози?
— Я плакала тільки тоді, коли звільнили наші міста. Від щастя... Коли ж читаю про жорстокість окупантів, просто німію. Стискаюсь, мов пружина... До речі, днями тут, у Магдебурзі, був концерт до Дня матері, на який прийшли наші жінки з дітьми, і я сказала їм: "Не плачте, а краще моліться. Бо, проливаючи сльози, ми ніби "знеструмлюємо" наших хлопців. Натомість маємо посилати їм духовну енергію". Немає нічого сильнішого за молитву. Тож треба вірити та надіятись.
— Це правда, що квартиру вашої сестри в Бучі розграбували?
— Вона мешкала там у багатоповерхівці. Купила помешкання, коли повернулася з Америки. Вклала всі гроші, що мала. Хотіла жити навпроти сина. Коли ж почалася війна, ховались у підвалі. Я намагалась до- дзвонитися, але марно... Потім виявилось, що їхню квартиру пограбували мародери — "кадирівці". Вибили двері, розгромили приміщення, винесли звідти геть усе!
Сестра, що мала на собі, з тим і залишилась. Довелося знову їхати за океан. Влаштувалась на те ж місце, що й раніше. Ночує, правда, просто на роботі... Ось така історія сталася з моєю сестрою. (Зітхає).
— Жах!
— Я ж також не планувала виїжджати за кордон. Певний час жила під Києвом, потім поїхала на Західну Україну. Мала супроводжувати хвору подругу до родини в Німеччині. В Дрогобичі вона потрапила у реанімацію (тоді якраз були чергові бомбардування), а після того, як підлікувалась, виявилось, що її син і невістка захворіли на коронавірус. Тож, поки не одужали, я не могла полишити подругу саму. Ось так і застрягла у Магдебурзі. (Сміється).
Проте вже скоро збираюсь їхати в Україну. А ось донька з дітьми, хочеться, щоб залишились ще за кордоном. Нехай трохи поїздить, повиступає та поживе у тиші та спокої. Знаєте, ми сидимо зараз у парку. Тут так красиво й затишно. Я навіть почуваюсь винною, що все це спостерігаю, коли в Україні таке коїться... Тому дуже хочу додому!
— Як ви продовжили б речення: "Тепер я ніколи..."?
— Тепер я ніколи не буду такою, як раніше. Наївною, доброю, довірливою... Знаєте, стільки десятиліть, ще з часів СРСР, нам втовкмачували у мізки: росіяни — брати, брати, брати. Які ж вони — брати?.. Цих людей треба посадити в клітки й показувати світові. Нехай усі бачать, що у них є руки, ноги, вуха, яйця, але замість зубів — ікла, якими вони поїдають українців... Тому з окупантами треба боротися до кінця, щоб і духу їхнього тут не зосталося!
Богдан Бондаренко
